Як страта тамплієрів змінила історію Франції.
18 березня 1314 року в Парижі, на невеличкому острові на Сені (Île aux Juifs, поруч із нинішнім Пон-Нефом), живцем спалили Жака де Моле — 23-го й останнього великого магістра ордену тамплієрів (Храму). Разом із ним стратили ще кількох високопоставлених братів ордену — Жоффруа де Шарне, Гуго де Перо та Годфруа де Гонвіля. Ця подія стала кульмінацією семирічного переслідування тамплієрів, розпочатого французьким королем Філіппом IV Красивим у 1307 році.
За легендою, коли полум’я вже лизало тіло старого магістра (йому було близько 70 років), він, задихаючись, вигукнув прокляття: закликав Бога покарати папу Климента V і короля Філіппа IV, а також їхніх нащадків. За деякими версіями, він дав їм термін «рік і один день» для відповіді перед Божим судом. Ця сцена, попри всю драматичність, є пізньою легендою — найраніші згадки про «прокляття» з’являються лише в хроніках XV–XVI століть, а не в сучасних подіям джерелах. Перші свідчення про вигук де Моле фіксують лише його відречення від попередніх (вибитих тортурами) зізнань у єресі та визнання ордену невинним.
Проте часові збіги виявилися разючими й підживлювали міф:
Климент V помер 20 квітня 1314 року (через місяць після страти) від тривалої хвороби (ймовірно, раку чи дизентерії).
Філіпп IV загинув 29 листопада 1314 року від наслідків нещасного випадку на полюванні (удар кабана спричинив внутрішні травми та гангрену).
Три сини Філіппа IV — Людовик X Сварливий (пом. 1316), Філіпп V Довгий (пом. 1322) та Карл IV Красивий (пом. 1328) — правили недовго й померли без законних синів-спадкоємців. Усі вони залишили лише дочок або мертвонароджених дітей.
Так завершилася пряма чоловіча лінія Капетингів (старша гілка династії, що правила Францією з 987 року). Після Карла IV престол перейшов до його двоюрідного брата Філіппа VI Валуа (першого короля гілки Валуа, 1328–1350), що стало однією з причин Столітньої війни з Англією через претензії Едуарда III.
Гілка Валуа також не уникла трагедій: багато її представників загинули насильницькою смертю (наприклад, Карл VI Божевільний, Генріх II — від списа на турнірі, Франциск II — від травм), а лінія обірвалася в 1589 році вбивством Генріха III. Лише з приходом Бурбонів (бічної гілки Капетингів) династія стабілізувалася.
Історики розглядають ці події як класичний приклад post hoc ergo propter hoc — легенда про прокляття народилася вже після фактів, щоб пояснити дивовижну серію смертей і бездітності. Вона набула особливої популярності в епоху Ренесансу, а в XX столітті її блискуче популяризував Моріс Дрюон у романному циклі «Прокляті королі» (1955–1977), де прокляття де Моле стає сюжетною віссю всієї саги.
Європейські аналогії подібних «королівських проклять» не рідкість:
В Англії — легенда про прокляття Томаса Бекета, архієпископа Кентерберійського, вбитого за наказом Генріха II (1170), після чого королівська сім’я пережила низку трагедій.
У Шотландії — прокляття Роберта Брюса чи Макбета, пов’язане з убивством королів.
У Скандинавії — саги про прокляті роди (наприклад, рід Вельсунгів у «Пісні про Нібелунгів»).