Слід чесно собі зізнатися: ті, кого ми вважаємо своїми союзниками, до кого так прагнемо "приєднатися", – не зацікавлені у перемозі України.
Військовики знають, що є такі стратегічні позиції/висоти/плацдарми після втрати яких утримати певну ділянку фронту вже неможливо і треба триматися за ці позиції, поки є сили триматися. А тому, втративши їх, – відступати й перегруповуватися, щоби не палити резерви, бо програний бій ще не означає програш у війні.
Це стосується не тільки війська, а й (гео)політики, бізнесу й звичайного життя. У мене стійке враження, що проти нас працюють цілі інформаційні центри, метою яких є знищення української нації.
Спочатку вони підбивають українців здати важливі стратегічні позиції (хуже-не-буде/хотьпосмійомся/станемо на коліна – договоримось посередині/розведемо війська/скоротимо армію/розмінуємо шляхи, накладемо асфальту/наваримо холодцю, насмажимо шашликів і будемо єднатися). А коли ключові позиції втрачені й ворог увірвався у фортецю, – підбивають лізти на рожен.
Таким робом, формують абсолютно неадекватне уявлення про співвідношення сил, спекулюючи на анархізмі й хворобливому самолюбстві, притаманному всім поневоленим націям. Ця тактика була обкатана ще у 2014-2015 роках, коли "небайдужа громадськість" тисла на владу і вимагала то закрити кордон (як?), то водички на блок-пост принести, то не зупинятися і тримати аеропорт.
І продовжує застосовуватися. Тільки тепер ті ж самі "рішучі й непокірні" люди виправдовують авантюрні й злочинні дії чинного керівництва.
Вирахувати, хто цим займається, не вельми складно. Значно складніше знайти управу на цих негідників у рамках "стандартів", нав'язаних нам лицемірними "союзниками".
Але протистояти цьому паскудству і тримати ключові ділянки інформаційного фронту слід доти, доки стане сил. І доки не відкриється сприятливе вікно можливостей, то це просто питання життя і смерті, себто: «Do or die!».