Президент Туреччини Ердоган зробив несподівану заяву, яку багато коментаторів розцінили як заявку Анкари на право мати ядерну зброю.
В епоху зростаючої глобальної напруженості, коли ядерна зброя залишається ключовим елементом стратегічного стримування, заява президента Туреччини про право країни на володіння власним ядерним потенціалом виглядає цілком логічною.
Ще у 2019 році Ердоган публічно висловив невдоволення подвійними стандартами в ядерній політиці: «Деякі країни мають ракети з ядерними боєголовками — не одну чи дві. Але вони кажуть нам: «Ви не можете їх мати». Це я не можу прийняти».
Нова заява президента на цю тему, але з більшим акцентом на поточні загрози. Ердоган поставив риторичне запитання: «Чому у нас немає ядерної зброї?», натякаючи, що закритий клуб ядерних держав не вирішує питання безпеки, а навпаки — загострює його.
Ця заява пролунала на тлі загрози нової ескалації на Близькому Сході, зокрема можливих нових атак проти Ірану.
Ердоган наголошує, що Туреччина, будучи членом НАТО, розміщує на своїй території американські ядерні бомби B61 на базі Інджирлік, але не має власного контролю над ними.
Анкара несе ризики, але не отримує переваг. США, росія, «Ізраїль» та інші країни використовують свій арсенал для впливу, тоді як Туреччина обмежена Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
Заява Ердогана відображає еволюцію турецької зовнішньої політики — від про-натівської орієнтації до більш автономної «неоосманської» стратегії. Ердоган позиціонує Туреччину як «лідера мусульманського світу», особливо після подій у Сирії та в Газі, де Анкара звинувачує Захід у подвійних стандартах.
Опитування Research Istanbul за серпень 2025 року показує, що більшість турків (близько 60%) підтримують розвиток незалежного ядерного потенціалу, що посилює внутрішню легітимність курсу на його створення.
Регіональні загрози
Ердоган вказує на «Ізраїль», який, за неофіційними даними, має 80–90 ядерних боєголовок, але не підписав ДНЯЗ.
«Якщо вони мають, чому ми — ні?» — запитує він, наголошуючи, що ядерний паритет необхідний для балансу в регіоні, особливо з огляду на конфлікти в Сирії, Іраку та на Кавказі.
НАТО і США
Туреччина — другий за величиною член Альянсу, але почувається вразливою. Наводяться приклади, як у 2019 році США запровадили санкції за купівлю С-400 у росії, що підірвало довіру. Ердоган натякає, що без власного ядерного щита Туреччина залежить від «ненадійних союзників».
Економічний і технологічний аспект
Туреччина розвиває ядерну енергетику (АЕС «Аккую» за участі росії) та ракетні технології (балістичні ракети Bora і Tayfun із дальністю 1000+ км). Експерти припускають, що технологічні можливості Туреччини можуть стати основою для військової ядерної програми.
Ці аргументи вписуються у глобальний тренд «ядерного ренесансу». У 2025 році, з огляду на війну в Україні та напруженість навколо Тайваню, дедалі більше країн (Японія, Південна Корея, Саудівська Аравія) обговорюють ядерні опції.
Для Туреччини це не лише оборона, а й інструмент дипломатії: володіння ядерним статусом могло б посилити позиції в переговорах щодо Сирії, Кіпру та Східного Середземномор’я.
Заява Ердогана несе низку ризиків.
Реакція Заходу
США і НАТО можуть запровадити санкції, аналогічні тим, що застосовувалися проти Ірану. Це вдарить по турецькій економіці, яка вже страждає від інфляції (близько 50% у 2025 році). Крім того, можливе виведення американських ядерних бомб з Інджирліка, що послабить Альянс на південному фланзі.
Регіональна ескалація
«Ізраїль» та Іран перебувають у стані «тіньової війни». Турецькі ядерні амбіції можуть спровокувати гонку озброєнь, залучивши Саудівську Аравію та Єгипет. Експерти говорять про сценарій «близькосхідного ядерного доміно».
Внутрішня політика
Для Ердогана ядерна риторика напевно сприятиме консолідації з націоналістами напередодні виборів. Водночас кемалісти критикують такі заяви, називаючи їх провокаційними.
З іншого боку, можливості очевидні: ядерний статус підняв би Туреччину до ліги «великих держав». Фахівці зазначають, що технічно Туреччина здатна розробити ядерну зброю за 5–10 років, спираючись на досвід розвитку власних військових технологій.
Турецькі коментатори подають заяву президента як «поворотний момент», підкреслюючи її «емоційну та стратегічну глибину». На їхню думку, Ердоган не просто скаржиться — він кидає виклик монополії ядерних держав, відстоюючи принцип рівності.
В аналітичному вимірі заява Ердогана відображає зсув у глобальній системі: ДНЯЗ, підписаний у 1968 році, застарів у світі багатополярності.
Для Туреччини «ядерний прорив» може стати каталізатором нової ери, але з високими ризиками ізоляції. Зрештою, питання Ердогана — «Чому у нас немає?» — це не стільки про зброю, скільки про суверенітет у світі, де сила визначає правила.
Поки Анкара балансує між риторикою і діями, світ спостерігає: чи стане Туреччина наступним ядерним гравцем, чи обмежиться попередженнями?
Мусимо зазначити, що Україна після розпаду Радянського Союзу мала третій арсенал ядерної зброї у світі.
Який не змогла захистити від нападок глобальних сіоністів і рашистів. Унеможлививши таким чином свій подальший захист вірогідною загрозою застосування ядерної зброї.
Що вчергове доводить відсутність за понад тридцять років незалежності україноорієнтованих керманичів країни, уряду, парламенту.
І питання наявності власної ядерної зброї на бойовому чергуванні в Україні є не питанням, відповідь на яку маємо запитувати у якихось глобальних сіоністів та пройдисвітів. Питання безпеки України має вирішувати виключно український народ, виключно платники податків України. Які, своїми коштами, і своєю активною позицією, забезпечували і забезпечують справжню безпекову стратегію України.