Гарний, але надто радикалізований знайомий, радив не швидити з коментарями, доки не розійдеться великодній натовп православних з кошиками. Знайомому публіка видається здатною на ексцеси. Каже, можуть вирахувати і писок начистити. Адже, коли атеїсту скажеш «бог є», він посміхнеться разом з тобою, а ось, коли вірянину натякнеш, що «бога нема» – можливі варіанти. Приб’є біблією? Втопить в кагорі?
Репортаж позачерговий: про нашу, автокефальну
Та бачимо, що тема надто швидко переходить до розряду заїжджених, не встигаємо на паперть зі своєю милостинею. Ще напередодні всеінетівської дискусії щодо автокефалії УПЦ задавнене і безперспективне протистояння раптом актуалізувалося Word’ом 2016. Почав офісний грамотій безапеляційно виправляти початкову літеру «б» у слові «біблія» на прописну! Судитися з Word’ом наміру не маємо, оскільки тисячолітні бої на релігійному ґрунті переконують – зробити когось з православних кобищанців хоч би й поміркованим агностиком неможливо за визначенням, бо віра не підлягає корекції.
Заувага. Величезними прописними літерами карбуємо у блог: «ЛЮДИ! МИ УСІХ ВАС – ВІРЯН І АГНОСТИКІВ – ПО-ВА-ЖА-Є-МО!». За силу власного духу, за принциповість, за непохитність. А що маємо іншу позицію, так її і Хома мав. Більше того, Ісус опонента і пальцем не зачепив, переконував аргументами. Пам’ятаєте патетичне: "Встав свої руки в Мої рани і не будь невіруючим, але віруючим. Ти повірив, тому що побачив, але блаженні ті, що не бачили й повірили"?
Ще б не повірити! Ось і ми клятвено обіцяємо увірувати негайно після демонстрації хоч би одного переконливого доказу. Тому, скільки б ми не наводили убивчих, на наш погляд, прикладів з ликом Марії на груші під Машівкою і мироточивим Миколою ІІ «Поклонським» у Криму під окупацією, зціленням вбогих одним доторком папської правиці і ще тисячею і однією казкою в Четьях Мінеях, затяті на своєму віряни ніколи не визнають, що світ зродився Великим Вибухом. Залишимо уявлення власникам.
Навіть розхожа теза у середовищі істинних вірян, котрі услід за візантійськими іконоборцями не пов’язують блискучу позолоту іконостасів з невідворотністю другого пришестя («Віра і релігія – не одне й те саме»), теж хибує на двозначність. Бо віра у поєднанні з релігією – це такий стан, що різночитання не передбачає. Достатньо згадати ревного християнина Ігнатія Лойолу з його безапеляційним: «Бийте їх усіх, господь розбереться, де – наші».
Щодо віри поза релігією, то й ми заспіваємо осанну вірі батьковому крицевому слову, матінчиній ласкавій долоні, вірі в обов’язковий прихід весни після зими, а пенсії – 23 квітня, навіть святій вірі пана Ляшка у свій лотерейний виграш тричі поспіль. Але віра у добро і красу ніяк не асоціюється з товстеньким кліриком, виконавцем блатної «Мурки» у трапезній православного храму. Погугліть, обгигочетесь!
Тепер з вашого, панове, дозволу – до реалій. Пропонуємо глянути на парламентське рішення щодо звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання автокефалії і створення Помісної Православної Церкви на наших теренах з висоти димаря на свічному заводику.
У задавненому і заплутаному спорі обох організацій – УПК Київського і УПК Московського патріархатів – було всього. І ще буде. З’ясування деталей обопільних гріхів відступництва, пересмикувань, гонінь полишимо релігієзнавцям. Лише констатуємо: Священний Синод у Константинополі офіційно розпочав процедуру надання автокефалії українській церкві без жодного натяку на РПЦ, канонічну московську, розкол. Усіма фібрами української душі прагнемо утвердження Єдиної Помісної, але нам, демократам, нікуди не подітися від МП. Доведеться співіснувати. І, певно, довго.
На наш, з-за паркану, пересічний погляд навскидку, тут домінують дві рушійні сили.
Перша: могутній ідеологічний важіль впливу на електорат. Можна скільки завгодно розумувати щодо істинності релігійного почуття у Петра Олексійовича Порошенка (мірилом релігійності ініціатора клопотання про автокефалію аж ніяк не слугує смиренний вираз на обличчі вірянина, раба Божого Петра під час офіційних служінь) – глибокий внутрішній катарсис гарний актор Президент зіграє на раз-два. Хтось має сумніви у неабияких лицедійських навичках нашого очільника? Йому доводиться грати й не такі ролі – чого вартує мізансцена з примушенням себе до рукостискання з російським недопалком! Але політику рангу Порошенка манкірувати релігійною належністю своїх виборців забороняє посада. Нам, слава Богу, далеко до поголовно поведеної на католицизмі Польщі. Але і 67,1 відсотка українців, котрі живуть у світі Житій, з лихвою вистачає для абсолютно неміфічних і приземлених електоральних прогнозів. Будь-хто на місці Президента, відчувши хилитання рейтингу напередодні виборів, приречений на популізм.
Застережемо незгодних і насмілимося припустити: звернення Президента Петра Порошенка до Константинопольського патріарха Варфоломія за Томосом (бажаним декретом Вселенського Патріарха про автокефалію Єдиної Української Православної Церкви) політично доцільне і формально правильне. Шановані нами політологи мають по дві-три контраверсії кожен. Так, Тарас Чорновіл не набачає передвиборного піару у діях Президента (може, ми з паном Тарасом дивимося на різних президентів?), а російський, нормальний, журналіст Сергій Пархоменко вважає рух на автокефалію у світській державі винятково канонічною справою. А як же тоді бути з Московським митрополитом Іоною, котрий у 1448 році самовільно, поза Константинополем (зате «по велінню государя»!), висвятився на «Київського» митрополита, а 1453 року взагалі пішов у самостійне плавання московськими Патріаршими ставками? Чому сьогодні Київський Філарет не може вчинити так само?Хоча б і за принципом прецедентного права? Поплавати є де, он який Дніпро широкий – «редкая птица долетит до середины…».
Другий рушій – колосальний бізнес при церкві. Якщо комусь не бракує зухвалості посперечатися з народом, просимо: «Коли б можна було через зиму котом, через літо пастухом, а на Великдень – попом», «Попа одним обідом не нагодуєш», «Казав піп, що гусей не їсть, а повна стеля кісточок»… І ще сотня-третя «крилатих виразів» про окешену батюшками справу. Уникаючи довгих коментів, бо клір і віра – речі дещо паралельні, зазначимо, що Московська церква добровільно не здасть третини своїх статків в Україні. Курять труби над свічними заводиками, знацця, є у Гундяєва-Кирила й 30000 тисяч євро на швейцарський раритетний Breguet.
Насамкінець перепрошуємо у читачів за можливу образу чиїхось почуттів чи переконань. Якщо вони мали місце, то винятково поза намірами автора бути взірцево толерантним. Ви ж самі бачите, що хода тут, як мінним полем.