Конвенційна війна з дотриманням "законів та звичаїв" – це розкіш. Вона доступна для сильних, або для рівних за силою супротивників.
Натомість різкий дисбаланс сил підштовхує слабкого противника до всього забороненого: показової жорстокості, тероризму, воєнної хитрості, що переходить у воєнні злочини. Звісно, до усвідомлених злочинів можуть вдаватися й ті, хто не страждають від нестачі паритету з противником.
Гітлерівці та путінці – найбільш яскраві приклади. Але для суттєво слабших злочинів та "нечесні прийоми": не просто девіація, а відчайдушна спроба вирівняти шанси; тож треба визнати, що це працює.
Наприклад, у 1995 році спрацювало захоплення цивільних заручників загоном Шаміля Басаєва у Будьонівську. Це змусило російських федералів згорнути наступальні операції та сісти за стіл переговорів, що дало чеченським повстанцям критично необхідний перепочинок.
Нерідко допомагає і надмірна жорстокість. Хоча прорахувати наперед, чи не викличе вона зворотній очікуваному ефекту, важко.
Крім того, значно слабший противник, наприклад партизани, просто технічно не здатний дотримуватися стандартів, прописаних в міжнародному гуманітарному праві. Зокрема, щодо поводження з полоненими.
Порушення правил (вимушене, або ж від початку продиктоване ментальністю Давида, що протистоїть Ґоліафу) може дати швидкий, але короткостроковий ефект. Стратегічно – це програшна ставка.
Воюючи без правил, ти зрештою втрачаєш легітимність, підтримку внутрішню і зовнішню. Відтак стаєш ще слабшим, змушеним боротися ще більш безпринципно, аж до виходу на передній план звірячих інстинктів фізичного виживання.
І навпаки. Строго конвенційна війна краще сприймається зовнішніми акторами, які починають більше інвестувати в "правильну сторону", дедалі більше посилюючи її та стимулюючи до частіших проявів шляхетності.
Для українців настала рідкісна в історії мить, коли вони, борючися під своїм синьо-жовтим прапором, можуть собі дозволити розкіш воювати шляхетно і конвенційно. Бо маємо такий-сякий паритет з агресором.
Саме тому, нам немає потреби викладати грізні послання росіянам, складені з тіл ворожих трупів, у реалі. Достатньо подражнити й віртуальними образами.
Бандерівці, до яких багато хто висуває претензії з позицій моралі та правил ведення війни, боролися в умовах абсолютного домінування їх супротивників. Жорстокість і "підступність" бандерівців були для них безальтернативними.
Наприклад, вони не мали змоги вдатися до більш "гуманного" варіанту – депортації, коли йшлося про потребу позбутися ворожого населення на певній території. Бандерівці, які воюють у паритетній конвенційній війні, – найбільший жах для Москви.
Адже філософія російської агресії – змусити противника перейти до партизанщини, звірств і тероризму; так агресія здобуває потрібну їй легітимність. Користуючися своєю перевагою, Росія починає грати у шляхетність, у подолання спровокованої нею ж гуманітарної кризи.
Людей, яким росіяни знищили домівки, поселяють у наметові табори та годують дешевою "гуманітаркою". Мирних "рятують" від здирств голодних підпільників, які продовжують чинити спротив.
Усе це відповідним чином висвітлюється у ЗМІ в умовах тотального інформаційного домінування. Протистояння двох держав переводиться у формат боротьби "сил правопорядку" з "бандитами".
Саме так Владіміру Путіну вдалося перемогти Ічкерію, і саме такий сценарій готувався ним для України. Все, що Москві було потрібно для втілення плану, це швидко здолати організований український опір у лютому минулого року.
Автор – Максим Майоров, аналітик Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки