Алєксандр Лукашенко – то Чіп і Дейл в одному флаконі. Безумство і відвага, справжній міцний горішок.
То він рятує матінку-Росію від смути. Один, стоячи проти заколоту стрільців, зупиняючи армію зеків і найманців під Москвою однією згадкою про білоруських дідів, які воювали.
А наступного дня – поспішає на допомогу Дмитру Фірташу. Простому хлопцю, якого хоче "захопити у свої пута американська воєнщина" і робить із цього простого хлопця білоруським дипломатом, намагаючися таким не хитрим способом завадити його екстрадиції з такого милого серцю Відня до непривітних Штатів.
І ще ж він сам один, Ляксандр Ригоравіч наш, стоїть на західному кордоні Росії, стримуючи навалу польських інтервентів. А хто як не він має допомогти Владіміру Путіну робити ядерну ескалацію просто мелючи язиком без кісток, не роблячи нічого...
Здається ж, справжній народний герой. А насправді – просто хлопець, чи вже дід, на побігеньках у кремлівської мафії.
Ним спочатку треба було зберегти обличчя, домовившися з Євгєнієм Прігожиним. А потім врятувати свого газового посіпаку Фірташа, який так багато знає про газові оборудки Путіна і компанії, що просто не можна допустити, щоби він живим потрапив до рук американській слідчих.
Ним спочатку треба було зберегти обличчя, домовившися з Євгєнієм Прігожиним. А потім врятувати свого газового посіпаку Фірташа, який так багато знає про газові оборудки Путіна і компанії, що просто не можна допустити, щоби він живим потрапив до рук американській слідчих.
Однак робити Фірташа російським дипломатом якось незручно, правда?! І Лукашенко завжди до їхніх послуг: будь-який каприз за російські брудні гроші, без яких влада узурпатора Луки нічого не варта.
Тож, замість народного героя бачимо просто дуже дорогу вусату проститутку, яка здатна заради влади на все. Навіть продати власну країну окупантам.