Із ЗЄвладою ми приречені на поразку. Тому цивілізована зміна влади – це наразі єдиний шлях не втратити Україну.
Десять років в ПДМШ / PDMSh мене дечому навчили. Зокрема тому, що найгірший, але правдивий діагноз – це шанс на зцілення важкохворого. Бо світло розуму завжди перспективніше за примат волі. Принаймні, якщо грати вдовгу.
Коли я раз у раз повторюю, що Україні вкрай потрібна перерва у війні, аби змінити владу і не колапсанути зсередини вже цього року, я спираюсь саме на діагноз, який ставить стану українського суспільства безпристрасна статистика. Яка свідчить: якщо навіть радикально збільшити підтримку України з боку наших партнерів зброєю та фінансами, але не змінити насамперед владу, а через владу – суспільну матрицю, Україна приречена повторити долю Німецької імперії 1918 року чи (не дай Бог) – російської 1917-го.
Бо проблема насамперед не в браку фінансів чи зброї. Я ніколи не читав про настільки ситу війну, яку ми наразі ведемо проти ординських загарбників. За кількістю люксових авто, заповнених ущент ресторанів та переповнених усілякими гастрономічними витребеньками супермаркетів очевидно, що більшість населення країни не відчуває (і не поділяє) усіх тягот війни. Ба більше, помітна частина – казково розбагатіла на цій жахливій трагедії.
Зі зброєю звичайно гірше, але це точно не Друга світова, коли автомат чи гвинтівку треба було здобути в бою. Ба більше, спеціалізовані магазини завалені стрілецькою зброєю, а виробництво озброєнь вітчизняним ВПК у рази перевищує спроможність держави купувати їх у виробників.
Ключова проблема України наразі – у мотивації (чи радше) її відсутності воювати у все більшої кількості громадян. На офіційному сайті Офіс Генерального прокурора є розділ «Про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування». Офіційні цифри, наведені там волають: якщо нічого не робити, колапс української державності трапиться вже цього року.
Отже, з 492.497 кримінальних правопорушень, зареєстрованих у 2024 році, 93.900 (що складає майже 20%) – це кримінальні правопорушення проти встановленого порядку несення військової служби (військові кримінальні правопорушення).
З них – 89.499 (або більше 18% з усіх зареєстрованих кримінальних правопорушень чи більше 95% військових кримінальних правопорушень) – це кримінальні провадження за статтями 407 та 408 Кримінального кодексу України (СЗЧ та дезертирство).
По місяцях це виглядає так (дякую Volodymyr Boiko за проведені підрахунки). В дужках вказана кількість повідомлень про підозру, без якої не можна оголосити дезертира в розшук:
Загалом від початку повномасштабного вторгнення в ЄРДР внесено 123.132 повідомлення за фактами дезертирства. В деяких кримінальних провадженнях розслідується дезертирство кількох, а іноді й кількох десятків військовослужбовців. Далеко не всі випадки СЗЧ та дезертирства реєструються в ЄРДР. Тому можна сміливо припустити, що від початку великої війни з Сил оборони України дезертирували щонайменше 150 тис. військовослужбовців, тобто майже 14% або кожен сьомий захисник України. І це ще оптимістичні підрахунки.
Але найбільш загрозливі не абсолютні цифри, а динаміка хвороби: бачимо, що кожного місяця минулого року армію незаконно залишало все більше й більше солдат і офіцерів. І я певен – насамперед не тому, що їм бракувало зброї. Їм бракувало віри в батьківщину, яка відрізняється від ворога не тільки на словах, а по суті. Тої України, яку всі ми побачили (і в яку закохались) навесні 2022 року, за яку так хотілось вбивати і було не страшно померти.
А потім до влади повернулися ментальні брати та сестри росіян.
Для яких Україна – це дойна корова, а українці – мобілізаційний ресурс у війні за те, хто буде рекетувати цю землю і її населення. І жодні портнікови з комфортних львівських студій не можуть переконати солдата на передовій, що він має віддати життя і здоровʼя за президента-неадеквата, за командира-довбо@оба, за мсеківку-мільйонерку, за прокурора-інвалідна, за мінєдівця-брехуна, за ТЦК-шника-корупціонера та за мажорів, які зухвало крутять в центрі української столиці пісню «Я русский».
А тих, хто готовий був віддати життя і здоровʼя за будь-яку Україну (мовляв наразі головне відбитися від орди – зі своїми гнідами розберемося потім), онуки Жукові в українському однострої майже вщент «сточили» в Кринках, Лисичанську, Соледарі, «фортеці Бахмут», Авдюсі, Курахове тощо – і наразі «доточують» на Курщині…
Приріст порушених кримінальних проваджень за СЗЧ та дезертирство у 2024 році проти 2023-го склав 368%, а проти 2022-го – майже 1000%. Якщо тенденція триватиме, то вже цього року ми залишимось без армії, принаймні армії, здатної тримати фронт протяжністю у 3200 км, з яких на більш як 1000 км тривають активні бойові дії.
Тому повторю свою головну тезу: ключ до виживання України (що наразі є єдиною реалістичною формулою перемоги) лежить у зміні влади, яка неспроможна змінити катастрофічну динаміку внутрішнього напіврозпаду, яка веде нас до катастрофи. І що найгірше – вірогідно навіть не усвідомлює цей трагічний тренд.
Якщо не визнати діагноз і не змінити лікаря, ніколи не вилікуємо хворобу, яка штовхає Україну в політичне небуття. Що б не казали затяті «патріоти» (які воліють вчити нас воювати з комфортних львівських та столичних студій, своїх і чужих YouTube та Telegram-каналів, а також на сторінках ФБ). Бо послухавши їх, ми замість збереження державності, створимо черговий міф героїчної і трагічної боротьби за неї (аби патріотам потім було про що писати в екзилі).
Тому цивілізована зміна влади – це наразі єдиний шлях не втратити Україну.