Обіцянки 2024 року розчинилися у війні, а поняття «Перемога» дедалі частіше замінюється абстрактним закликом до опору.
Прочитав, що 77% українців готові продовжувати опір московитам навіть у разі нових ударів по енергетиці взимку, а тільки 12% погодилися б на будь-які умови росії.
Також КМІС повідомляє, що підтримка спротиву переважає в усіх регіонах: найвища у Києві — 83%, найнижча на Сході — 68%, а серед військових і ветеранів за продовження боротьби виступають 85%.
Не буду вчергове про те, шо соціологія — то вже давно не наука, а спосіб маніпулювання громадською думкою. До прикладу, ви думаєте, що московити справді так масово підтримують свого царя? Нє. Просто коли телефонують і ставлять таке питання, кожна людина, перш ніж відповісти, подумає: шо буде, коли скажу правду? Чи не передадуть мої думки спецам із ФСБ і чи не потраплю я до чорних списків, а то й до цюпи, за інакомислення?
Чому всі диктатури демонструють «єдіную поддєржку»? Бо інакше — небезпечно. Насправді таке «єдіномисліє» зовсім не гарантує відсутності різких і кардинальних змін у суспільстві та не відображає реальних настроїв.
Характерний приклад: 20–24 листопада 1989 року відбувся XIV з’їзд Компартії Румунії. Чаушеску одностайно переобрали генеральним секретарем: 3308 голосів із 3308. Це сталося за місяць до його розстрілу. Дещо раніше, на останніх парламентських виборах у 1985 році, блок під керівництвом Чаушеску отримав 97,7%.
Правда, у нас нинька суцільна демократія з елементами «бусифікації», але сумніви щодо такої соціології все-таки є. У мене — великі.
Однак звернімо увагу на інше. Якщо вірити публікаціям щодо опитування, то йдеться вже не про «перемогу», а про «опір». Вловлюєте ріжницю? Нє?
Тоді, перепрошую, розповім вульгарний анекдот:
«Судять якогось начальника за зґвалтування прибиральниці. Потерпіла розповідає:
— Я мила підлогу в його кабінеті, сракою до дверей. Тут він заходить і ззаду прилаштовується.
Суддя:
— А ви чинили опір?
Потерпіла:
— То як?
Суддя:
— Ну, припустімо, встали й пішли вперед.
Потерпіла:
— Як вперед, по помитому?!»
Як і у випадку з «перемогою», з «опором» важливим є те, що саме ми розуміємо під цими термінами. Бо дуже не хочеться, щоби над нами чинили наругу, бо не дозволено рятуватися «по помитому».
Раніше всі бажали один одному «перемоги» на днях народження. Зараз уже менше. Але ніхто не задумується: а шо таке та Перемога? У посполитого люду вона якийсь час асоціювалася з одним офіційним документом.
Нагадаю.
План перемоги Зеленський представив у ВРУ 16 жовтня 2024 року. Мета — змінити баланс сил так, аби московити були змушені сісти за стіл переговорів на умовах України, і, за словами пана презеса, завершити війну не пізніше наступного року, якщо союзники підтримають план.
План складався з п’яти пунктів і трьох секретних додатків — їх передали США, Британії, Франції, Німеччині та Італії. Перші чотири пункти — на час війни, п’ятий — повоєнний.
1. Геополітичний: запрошення до НАТО вже.
Не членство одразу, а офіційне запрошення ще під час війни. Зеленський аргументував: десятиліттями росія користувалася невизначеністю статусу України; запрошення має показати путіну, що його геополітичний розрахунок провалився.
2. Оборонний — військовий.
Незворотне посилення ЗСУ:
До цього пункту теж є секретний додаток зі списком потрібної зброї.
3. Стримування.
Розміщення в Україні комплексного неядерного стратегічного пакета стримування — щоби московити розуміли: подальша агресія матиме «руйнівну відповідь». Тоді, на думку Зеленського, вони або йдуть на «чесні переговори», або втрачають можливість продовжувати війну.
Там теж є секретний додаток. ЗМІ пізніше писали, що йшлося, зокрема, про далекобійні ракети на кшталт Tomahawk.
4. Економічний.
Угода зі США, ЄС та іншими «партнерами» про спільний захист, інвестиції та використання критичних ресурсів України — урану, титану, літію, графіту тощо, оцінених у трильйони долярів. Мета — щоб ці ресурси «працювали на Україну і демократичний світ, а не на росію», а також посилити санкційний тиск.
5. Безпековий — після війни.
Гарантії безпеки. Одна з ідей — українські підрозділи могли б замінити частину американських контингентів у Європі.
Наш презес підкреслював: план має стати «мостом» до другого Саміту миру й посилити переговорну позицію України.
Союзники відреагували мляво, насамперед щодо НАТО. Сьогодні про «План перемоги» вже всі забули. Цілком очікувано, бо після його прочитання стало цілком зрозуміло: то не план, а політична декларація. Про що я неодноразово публічно заявляв.
Але якшо соціолухи питають про «опір», то варто згадати ше один стратегічний документ — План стійкості. Адже який «опір» без «стійкості», правда?
Давайте його собі нагадаємо.
План стійкості — внутрішній план — Зеленський представив у Верховній Раді 19 листопада 2024 року, на 1000-й день повномасштабної війни. Це презентувалося не як заміна «Плану перемоги», а як доповнення: «План перемоги» — переважно зовнішній запит до союзників. «План стійкості» — «як жити далі» в умовах невизначеної реакції «партнерів» на «План перемоги».
Презес пафосно назвав його основою майбутньої «української доктрини» від війни до миру.
Десять пунктів:
1. Єдність. Внутрішня єдність + єдність із союзниками. Прискорення євроінтеграції, запрошення до НАТО, інформаційна консолідація, цифровізація держави. Вибори під час війни — ні: спочатку справедливий мир, потім чесні вибори. Зовнішня справедливість: трибунал щодо рф, санкції, конфіскація активів.
2. Фронт. Зміна підходів до управління в армії, мобілізації та рекрутингу. Нова система контрактів для тих, хто молодший за мобілізаційний вік. Військовий омбудсмен. Більше прямих коштів бригадам. Операції і на окупованих територіях, і на території рф. Менше бюрократії.
3. Зброя. Власне виробництво: у 2025-му — щонайменше 30 тисяч далекобійних дронів і 3 тисячі крилатих ракет / ракет-дронів. Дрони мають компенсувати дефіцит артилерії. Технологічна ставка. Інвестиції в ОПК, захист підприємств, випередження росії в технологіях.
4. Гроші. Локалізація: що можна виробляти в Україні — купувати в Україні. Підтримка бізнесу, менше тиску силовиків, стимули до детінізації, страхування воєнних ризиків. Соцвиплати, зарплати, пенсії — індексація. Менша частка перерозподілу ВВП через державу.
5. Енергетика. Пріоритет — атомна генерація. «Паспорти стійкості» регіонів — до кінця 2024 року, потім «паспорти генерації». Раціональне споживання, нарощування генерації, видобуток газу й нафти. Є закритий додаток.
6. Безпека. Укриття, розмінування, охорона шкіл — поліцейський у навчальних закладах, безпечний публічний простір і приватне життя, посилення кордону з рф.
7. Громади. Ефективніше управління на місцях. Підтримка прифронтових громад і тих, що прийняли найбільше переселенців; «урівноваження» навантаження.
8. Людський капітал. Люди як основа стійкості: освіта, медицина, повернення / утримання кадрів, робота з демографією та мобілізаційним потенціалом — без зниження віку.
9. Культурний суверенітет. Український контент, культурна дипломатія, об’єднання культурної спільноти, захист спадщини як частини державного суверенітету.
10. Політика героїв. Визнання, соціальний захист і статус тих, хто воює і воював; формування політики пам’яті та поваги до військових.
А тепер питання: що станом на нині зроблено з того плану, аби ми могли говорити про «опір», а не про табу наших партнерів — не бігти «по помитому»?
Коротко по пунктах:
Внутрішня єдність відсутня, до НАТО ніхто не кличе, а євроінтеграція — у туманному майбутньому.
Позитивних змін не видно.
Власне виробництво буксує в корупційних скандалах. Переваги в технологіях не спостерігається.
Так виглядає, що не виконується.
Що там із тими «паспортами»?
Безпека — навіть нема про що говорити. Все печально.
Не знаю, щось робиться, але пишуть, що недостатньо.
Людський капітал знецінено, і він катастрофічно зменшується.
«Культурний суверенітет» підмінено рухом «геть від Москви».
На словах — так. На ділі — купа бюрократичних проблем і брак фінансів.
Ще одне питання, на яке треба чесно відповісти: до чого має призвести «опір»?
Якщо до Перемоги — то повертаємося до попереднього: що вважати Перемогою? Бо «кордони 91-го року» — це лише про відновлення контролю над окупованими територіями, себто про зміщення на північний схід лінії фронту, а не про капітуляцію ворога.
А відтак наступні питання: які у нас шанси на Перемогу, за яких умов вона реальна і хто бере на себе відповідальність воювати за це, незважаючи ні на що? Якщо «опір» заради «опору» — то хто бере на себе відповідальність за наслідки?
Вже сьогодні, з демографічної точки зору, ми, як Український народ, за оцінками серйозних фахівців, позбавлені майбутнього. То, може, нашій богообраній владі слід визначитися з пріоритетами і дати людям прямі відповіді на незручні запитання?
Щоби не було різних трактувань, скажу: росія — агресор, путін — мудак, а справжні воїни — наші герої.
Однак при цьому слід пам’ятати: Захід — то не друзі, а вигодонабувачі; не один путін мудак — варто уважніше подивитися навколо; війна — це не благородна дуель, а смерть, каліцтво і бруд, де переважно значно більше трагічного, ніж героїчного.
Будьмо мудрі та тримаймося!
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»