Американський зовнішньополітичний консенсус, сформований після 1991 року й особливо після 11 вересня, перебуває у стані ерозії.
Стівен Волт — професор Гарвардського університету, один із провідних представників школи політичного реалізму та співавтор написаної разом із Джоном Міршаймером книги «Ізраїльське лобі та зовнішня політика США» (2007).
Ця праця досі залишається однією з найбільш цитованих спроб системно описати вплив організованих проізраїльських груп на формування американської стратегії на Близькому Сході.
У нещодавньому інтерв’ю Такеру Карлсону Волт робить низку прогнозів щодо найближчого майбутнього американської політики. Його оцінки заслуговують на уважний розгляд.
Що саме говорить Волт
Волт зазначає, що Дональд Трамп у 2016 році вперше серйозно поставив під сумнів двопартійний консенсус щодо зовнішньої політики, який домінував після завершення холодної війни.
Цей консенсус передбачав беззаперечну відданість «ліберальному інтернаціоналізму», активну військову присутність на Близькому Сході та практично безумовну підтримку «Ізраїлю».
Трамп, за оцінкою професора, «відкрив простір» для публічної дискусії, яку раніше вважали практично табуйованою.
Водночас Волт вкрай критично оцінює самого Трампа, називаючи його «найбільш катастрофічним президентом» в історії США з погляду американських інтересів і водночас «найкращим подарунком» для супротивників Америки.
Головний позитивний ефект, на його думку, полягає не в конкретних рішеннях адміністрації, а в тому, що було порушено монолітність зовнішньополітичного істеблішменту.
Особливу увагу Волт приділяє відсутності відповідальності. Люди, відповідальні за провали в Іраку, Афганістані та Лівії, а також за стратегію щодо Сирії, майже ніколи не платять за це кар’єрну ціну. Вони переходять до «мозкових центрів», консалтингових компаній та університетів, а за кілька років повертаються на ключові посади.
Система захищає своїх. Тих, хто мав рацію раніше за інших — критиків війни в Іраку, скептиків щодо «арабської весни» або надмірного втручання в ізраїльсько-палестинський конфлікт, — навпаки, часто маргіналізують.
Контекст «ізраїльського лобі»
Саме тут аналіз Волта перетинається з його попередньою працею. У книзі 2007 року він і Міршаймер стверджували, що проізраїльські організації — AIPAC, низка фондів, медіаструктури та мережа «мозкових центрів» — мають непропорційно великий вплив на американську політику на Близькому Сході.
На їхню думку, цей вплив часто суперечить вузько визначеним національним інтересам США: він підштовхує до конфліктів, яких Вашингтон за інших обставин міг би уникнути або вести інакше, та обмежує простір для маневру.
Критики книги від самого початку звинувачували авторів в антисемітизмі та перебільшеннях. Однак Волт завжди наполягав, що йдеться не про «єврейську змову», а про цілком легітимну, хоча й надзвичайно ефективну, діяльність організованого лобі, подібного до кубинського, вірменського чи нафтового.
В інтерв’ю він прямо не повертається до цієї теми, проте логіка його міркувань залишається незмінною: коли в системі відсутній механізм реальної відповідальності, будь-які потужні лобістські структури отримують додаткову перевагу. Вони можуть просувати політику, вигідну їхнім клієнтам, не побоюючись серйозних наслідків у разі провалу.
Прогноз Волта
Професор вважає, що ми спостерігаємо початок глибшого зсуву. Розколи з’явилися всередині обох партій. «Мозкові центри», які раніше майже не відрізнялися за позиціями щодо ключових питань, особливо стосовно Близького Сходу, починають розходитися в оцінках.
Громадська думка, особливо серед молодого покоління та республіканського електорату, стає помітно скептичнішою щодо безумовної підтримки будь-яких дій «Ізраїлю» та дорогих військових інтервенцій загалом.
Волт обережний у прогнозах. Він не стверджує, що консенсус повністю зруйновано. Він говорить, що в ньому з’явилися тріщини, а простір для альтернативних поглядів став ширшим, ніж у 2000-х або на початку 2010-х років.
За його оцінкою, у довгостроковій перспективі це може стати позитивним явищем — за умови, що дискусія не скотиться до примітивного ізоляціонізму чи конспірології.
Критична оцінка
Позиція Волта залишається послідовною та вписується в традицію реалізму. Він і надалі наполягає на пріоритетності національних інтересів над ідеологічними чи лобістськими міркуваннями.
Його критика відсутності підзвітності серед американського зовнішньополітичного класу видається переконливою: справді, дуже мало архітекторів іракської катастрофи заплатили за неї реальну ціну.
Водночас його аналіз має певні обмеження. По-перше, вплив проізраїльського лобі є реальним і добре задокументованим, однак воно не є єдиною рушійною силою американської політики на Близькому Сході.
Не менш важливими є нафтові інтереси, військово-промисловий комплекс, бюрократична інерція, ідеологічні настанови та особисті переконання президентів США.
По-друге, глибокий зсув, про який говорить Волт, поки що радше нагадує поляризацію, ніж формування нової сталої стратегії.
Республіканська партія сьогодні сама глибоко розділена між традиційними «яструбами» та прихильниками стриманішої політики. Демократи також переживають внутрішній конфлікт щодо «Ізраїлю» та Гази.
Нарешті, сам факт того, що інтерв’ю вийшло на платформі Такера Карлсона, автоматично надає йому певного політичного забарвлення. Волт — академічний реаліст, а не популіст. Його аргументи заслуговують на окремий розгляд незалежно від того, на чиїй платформі вони прозвучали.
Висновок
Інтерв’ю Стівена Волта фіксує важливий момент: американський зовнішньополітичний консенсус, сформований після 1991 року й особливо після 11 вересня, перебуває у стані ерозії.
Питання не в тому, чи зникне або послабшає вплив організованих проізраїльських груп. Питання в тому, чи зможе Вашингтон виробити більш тверезий, заснований на національних інтересах підхід до Близького Сходу та ролі США у світі загалом.
Поки що ознак появи сталої нової стратегії небагато. Є лише дедалі виразніше усвідомлення того, що стара модель дала серйозні збої, а ціна цих збоїв виявилася високою.
І що не менш важливо — в американському суспільстві явно зростає усвідомлення того, що головним ініціатором потрясінь і провалів США є «Ізраїль» із його маніакальним сектантським месіанством і сурогатом релігійного фанатизму, якими свої криваві злочини виправдовують нібито наказом Бога.