Політика повернулася, але бойові дії нікуди не поділися і навряд чи зникнуть. На цьому наполягають у впливовому виданні The Economist.
Пропозиція стати заступником міністра культури мала бути простою. Бувши головою Інституту національної пам'яті України, Антон Дробович має відповідну репутацію і фах. За минулі місяці він брав участь у найнебезпечніших наступальних операціях Збройних Сил України у Запорізькій області або ж відновлювався після серйозних поранень у лікарні.
Пан Дробович не відкинув цю пропозицію відразу; але його розуміння політичної сцени у Києві було достатньо, щоби засумніватися. Чи зможе він пережити відновлену ідеологічну боротьбу, брифінги та бюрократичні баталії? Ні, він вирішив повернутися до лав своєї штурмової частини: «Я вирішив, що маю більш важливу роботу на передовій».
Пан Дробович — один із багатьох українців, які живуть у двох усе більш різних світах: похмурої реальності позиційної війни та ще гострішої політичної битви у Києві. Коли росія розпочала вторгнення у лютому 2022 року, конкурентна політика поринула у сплячку. Пізніше того ж року воно повернулося, оскільки екзистенційна загроза для України зменшилася по звільненню північних регіонів.
Депутат від опозиції Ярослав Железняк каже, що все ще існує «широка згода» щодо фундаментальних питань національної безпеки». Але відомий депутат від партії президента каже, що політична колотнеча вже зробила Україну «нестабільною». Помилки робляться «з усіх боків», а президентські спроби «централізувати прийняття рішень» і «закрити інакомислення» мають протилежний ефект.
Тріщини виникли не лише по політичних лініях, але, що найбільш тривожно, між військовим і політичним керівництвом. Існує думка, що відносини між президентом Володимиром Зеленським та Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним нині жахливі. Про певні розбіжності вперше стало відомо влітку минулого року.
Нещодавнє відверте інтерв'ю редакції The Economist із бойовим українським генералом, в якому він заявив, що «війна в Україні зайшла у безвихідь», вивело цей конфлікт на поверхню. Зеленський публічно дорікнув своєму генералові за заголовки, які він не писав. У пізнішому інтерв'ю він, схоже, попередив Залужного, щоби той займався виключно справами війни, але не політикою.
Високопоставлене джерело в уряді припускає, що відкритий конфлікт у керівництві став «передбачуваним» результатом контрнаступу, який зайшов у глухий кут, який, очевидно, «пішов не за планом». Чиновник каже, що пан Залужний, можливо, вчинив нерозумно, суперечивши оптимістичнішим публічним позиціям свого президента, але мало хто в уряді міг суперечити його тверезим висновкам. Наразі триває гра за звинуваченням у тому, хто ж несе відповідальність за провал на фронті.
Ще одним чинником, який відіграє роль, є повідомлення про кримінальне розслідування у справі захисту Півдня України. Це був єдиний район, де російські війська змогли здобути швидку та надзвичайно важливу перемогу у лютому-березні 2022 року, створивши за кілька тижнів новий сухопутний коридор у Крим. Українські перебіжчики-колаборанти допомагали ворожому наступу.
Мости не були підірвані, як слід не було здійснено мінування території. Армію також було погано підготовлено. За деякими непідтвердженими даними, пан Залужний на тепер фігурує тільки як свідок у розслідуванні. Але це може перерости у щось серйозніше.
Партнери кажуть, що можливість кримінального звинувачення покликана тримати його на вуздечці. Його активна участь у засобах масової інформації можна розглядати як страховий поліс, припускає джерело у генеральному штабі. Проте сам пан Залужний не декларував жодних політичних амбіцій, і його кілька кроків на політичній арені не можна назвати вправними.
Це не означає, що він не становить загрози для Зеленського. Президент, який ще у 2019 році був коміком, знає, як швидко українське суспільство може створювати, обожнювати та зносити із п'єдесталу своїх лідерів. Внутрішні опитування громадської думки, переглянуті редакцією The Economist, показують, що президент, якого колись хвалили за його роль у захисті країни, зараз заплямований корупційними скандалами у своєму уряді та занепокоєнням щодо напряму розвитку країни.
Цифри, датовані серединою листопада, показують, що довіра до президента впала до +32%, що вдвічі менше, ніж у генерала Залужного, який досі шанується українцями на рівні +70%. Показово, що й у головного шпигуна України — очільника розвідки Кирила Буданова — рейтинг вищий за президента (+45%). Те ж опитування демонструє, що Зеленський ризикує програти президентські вибори, якщо він коли-небудь зіштовхнеться віч-на-віч зі своїм головнокомандувачем.
Українське суспільство, ймовірно, не вітатиме неспровокований виклик. Наразі вісім із десяти українців виступають проти самої ідеї проведення виборів, які можуть відбутися у березні наступного року. Президент виключив це, пославшися на воєнний стан, але падіння його рейтингу все ж таки може переконати його змінити свою думку.
Російська пропаганда, безперечно, здобуде від цього користь, якщо вибори не відбудуться. Джерела в українській розвідці кажуть, що росія вже намагається отримати вигоду з амбіцій та напруженості. Представник ГУР МОУ Андрій Черняк заявив про докази, що демонструють нові російські стратегії для різних груп населення:
За його словами, існує окрема кампанія з дезінформації українських солдатів, в якій використовуються фейкові відеоролики, де командири різних рівнів закликають своїх підлеглих здатися. «Росія не змогла зробити те, що їй потрібно, на полі бою. Але тут вони досягли реальних успіхів», — стверджує Андрій Черняк.
Високопоставлене джерело в уряді припускає, що російська пропаганда набула популярності, тому що у неї є матеріал для гри. Корупція є, визнає він, управління часто неефективне. Україна недостатньо перевела свою економіку на «воєнні рейки», на відміну від росії.
Однак тільки росія виграє, якщо президента виженуть, додає джерело. «Деякі наші політики недостатньо стурбовані російською загрозою, і це мене злить. Вони думають, що можуть кинути виклик владі, знищити Зеленського, і це не матиме жодного значення».
Служба безпеки фактично усунула більшість важелів російського впливу від початку війни, додає джерело. Найбільш ефективними важелями наразі стали «самі українці». На передовій росія переживає відносно добрий для себе період війни, росіяни задовольняють більшу частину своїх потреб у робочій силі, наймаючи працювати бідняків і в'язнів; засуджений канібал нещодавно був помилуваний і готовий боротися на фронті.
Україна, навпаки, щосили намагається мобілізувати населення загалом. Армійське начальство здійснює набір на рівні, що майже покриває щоденні втрати на передовій. Але, якщо більшість мобілізованих на початку війни знали, за що вони борються, то мало хто з новобранців виявляє таке ж бажання, і виконання квот на набір стає дедалі важчим.
Політична напруженість навряд чи допоможе цьому процесу. Сумніви щодо спрямування війни всередині країни та за кордоном починають доходити й до солдатів, які перебувають на передовій. Схоже, що вони не змінили своєї поведінки чи морального духу будь-яким істотним чином, принаймні поки що.
«Людям під вогнем начхати, посварився Залужний із Зеленським чи ні», — каже один із командирів. Пан Дробович згоден із цим, адже коли він розмовляє зі своїми побратимами на фронті, ніхто не говорить про необхідність повернутися до Києва, щоби «виправити політику».
Йдеться лише про те, як залишитися живим. Для цієї когорти українців немає жодних сумнівів у тому, що ворог все ще становить небезпеку: «росія ставить нам просте питання: життя чи смерть. Це змусить нас боротися, незалежно від того, що станеться у Києві чи Вашинґтоні».