Важкі, цьогораз із зеленим нальотом часи.
А саме на зламах отаких непевних епох до притомної дещиці українства на обох берегах і приходять невеселі думки про власну долю, про щасливе колись, «коли і глина була не та, і коти мишву ловили», про недолугих вождів і паскудних сусідів, про не вельми презентабельне грядуще для нащадків.
За глибшим розмислом завжди важкувато ставати на чийсь бік. Скажімо, «життя робити з кого» ‒ ситуативного флюгера Галілео чи буцімто так і неупокореного церквою правдолюбця Бруно, у трагічному підсумку головешки? Даруйте, усвідомлюємо певну неетичність дискусії навколо того давнього вогнища з незламним єретиком усередині. Та родичів Джордано давно нема, отже й нікому до нашої лексики присікатися. На заклик служивої Ольги Василевської-Смаглюк до фільтрації свобідного слова зауважимо: ми ж не на Вашу, пані Ольго, цяцьку, лиса фарбованого посягаємо. Принаймні, тут і поки що. Кожен ставить на свого, адже і в галілеєвому «Eppur si muove» («І все ж вона крутиться» ‒ італійською про Землю) теж вдосталь символічного. Автор крилатої фрази, принаймні, виголосив її живим. Певна річ, згоріти мучеником переконливіше.
Авжеж, якщо все ще не можемо дійти згоди щодо правди чужих звіздарів, годі щось казати про право шароварів на дрескод чи глибинні мотиви україно-російського братерства у творчості гурту «Гриби» на прикладі вірусного хіта «Тане лід». При дорозі впасти.
Автентичність і витоки власного етносу, впливи чужих хвиль, перебіг національного становлення, його віхи і такі суперечливі особистості аж до «права націй на самовизначення», властиво усе оте, чим ніколи не стане заморочуватися поприкольний електорат, гупає у двері, калатає у дзвони, волає з усіх амвонів до сумління і честі отієї завжди критичної меншості, на чиїх плечах Україна.
Залишимо спецам деталізацію щонайменше десятка червоних ліній, які огороджують заміноване поле українського питання. Отут винниченків бром якраз і прислужиться у якості спасительного енергетика, адже від Сяну до Дону куди не тицьни міношукачем – вищить, паразит, на всю Східну Європу. Хіба що у далекому Зеленому, колись українському Клину аларму давно вже не чують наші тамтешні краяни – від «нашіптувань» старшого брата їм вуха позакладало ще перед Другою світовою.
Хоча… У контексті оцих аматорських спроб підступитися до квадратури українського круга щось таки значить і поклик предків. Авторові довелося побувати у Зеленому Клину, або ж – на Закитайщині, наприкінці 70-х років останньої сотні минулого тисячоліття. Оця наша вітіювата календаризація, як би нам не було далеко до неперевершеного казкаря (читай – брехуна) Валерія Бебика, маємо надію, теж прикрасить спогад містичним флером – саме його потребують ментальні зв'язки сущих з пращурами.
Атож, під час відрядження на край світу авторові довелося вечеряти у родині переселенців з полтавської Хорольщини під дуже далекосхідним Уссурійськом. Доля закинула краян до Зеленого Клину наприкінці ХІХ століття і людям за столом (господи, скільки на ньому було червоної риби та її ікри!) було важко відтворювати прадідівські перекази про Українську Далекосхідну республіку.
Так-так, з 1917 по 1922 рік кісткою в горлі місцевим білогвардійцям і більшовикам стояв зелено-синьо-жовтий прапор тієї Республіки. Заґуґліть і почитайте за нагоди ‒ останній український громадський діяч Зеленого Клину Анатолій Кріль, котрий зробив спробу заснувати там… парафію української православної церкви Київського патріархату, владивостоцькими нащадками чорносотенців був забитий на смерть зовсім недавно – 1 квітня 2004 року…
До вечері. Коли міцненька і смачнюща настоянка елеутерококу розв'язала наші досуха зросійщені язики (ще ж не добігав кінця розвинений до ручки соціалізм Леоніда Ілліча), і автор погано поставленим тенором, геть утративши самоконтроль, виконав глібовську «Стоїть гора високая», велелюдне застілля зайшлося плачами. І ви б бачили, панове, ті сльози.
Елеутерокок? Проникливий текст? Надривна непрофесійна акапела? Не скажіть. Як знати, якби шовініст-великорос не повикорчовував коди національної пам'яті з тих не/вимушених переселенців, чи не майоріли б на усіх клинах – Малиновому (Кубань), Жовтому (Нижнє Поволжя), Сірому (Південно-Західний Сибір і Північний Казахстан) і навіть на тій далекій Закитайщині – синьо-жовті стяги українських національних автономій?!
Ну, це ми так, для націоналістичного понту. Та епатажний випендрьож умить зникає, коли починаєш загинати пальці, рахуючи сучасні загрози українській ідентичності безпосередньо на теренах побутування титульної нації! Але оскільки пропонований пост, звісно, не претендує на статус наукового дослідження, обмежимо список властиво самокритичних претензій деякими заувагами.
Ми б усі небезпеки українству поділили спершу навпіл: на зовнішні і середὀві, нутряні. До першого блоку загроз відносимо, зокрема, ідеологію руського міра та повзучий космополітизм. Протистояти вселенській пацифістській ідеології всепрощенства і планетарного проміскуїтету, очікуючи на «загальнозрозумілу міжнаціональну» англійську (у пику тим, хто російську вчив тільки за те, що нею «разговарівал Лєнін») і суцільний безвіз до усіх на світі з мікронезійським Кірібаті включно, так само важко, як і протидіяти російському агресивному великодержавному шовінізму.
Українці, не полініться і перегляньте оце відео: https://www.youtube.com/watch?v=9JlNCE49Bxg.
Якщо ви потребуєте після конференції знетямленого російського «вченого-історика» Сергія Кургіняна «Українство — ким і навіщо воно сконструйоване» ще якихось аргументів, даруйте, але вам не сюди. Вам до отієї алєксандрівської комуни «Суть врємєні», де кургінянська памолодь вже вищирилася на українство з усією відвертістю руськомірського фашизму.
Читайте, жахайтеся і, головне, побачте ворога. Нік Sho Me з чату відео зі збереженням мови оригіналу: «Жалко, что один из последних умных остался. Вот все думал, кто же НАКОНЕЦ скажет об этом? Оказалось, что сказал ТОЛЬКО Кургинян. Вот в чем беда. В твоем доме будет вонять ГОВНОМ до тех пор, пока ты не возьмешь в руки совок с веником и не ВЫГРЕБЕШЬ говно из темного угла. «Ураинство» это и есть говно, насранное поляками в русском доме. До тех пор, пока в России будет замалчиваться факт чудовищного, нечеловеческого ПОДЛОГА в Истории русского народа (из любых «благих побуждений»), НИКАКОГО «братства» и «мира» между русскими и «украинцами» не будет. Говно «украинства» необходимо вымести из темного угла на Свет Божий. Нужно видеть и знать анатомию «украинства».
Ще з виступу учасниці збіговиська: «Сегодняшний Донбасс – это земля, которая родила и воспитала молодогвардейцев, и теперь уже это родство требует от современников сопротивления порабощению новым фашизмом. Под какой бы личиной он не пришел снова, он будет распознан, пока будет живой память о молодогвардейцах».
Це, товариство, не репортаж з Канатчикової дачі, це – державна гуманітарна політика Російської Федерації, з оцим недопалок їде до Парижу. Наш нестріляйко Зе щось зможе протиставити записному обскуранту Кургіняну? А кадебістській Блідій Молі? Ой, не смішіть бики моста до Новотроїцького. Реінтегратори хрінові.
З усіх сил опираємося такому логічному після оцих плачів і зойків по українству вже традиційному висновку про «всьо пропало». Адже і новітні часи підтверджують діагноз славіста-мовознавця, історика української літератури, професора Гарвардського і Колумбійського університетів, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрія Шевельова: українство важко і давно хворе на синдром «Москви – провінціалізму – комплексу Кочубеївщини».
Блок внутрішніх, нутряних загроз так само смертельно небезпечний для українства. За Шевельовим це ‒ ментальна і безпросвітна провінційність глядачів «Слуги народу», попси «Грибів» і Вінника та кочубеївщина, представлена усім спектром п'ятої колони, яка відкрито і безкарно афішує меншовартість українців і під гаслами совкового братерства веде заблукалу було отару до кремлівської кошари.
У рази послаблюють опір українства ворожій тріаді ризики від демократично обраної, але абсолютно чужої Україні влади. Переважна більшість нинішніх керманичів виховувалася і кар'єрно зростала, набувала професійної виучки і заробляла статки у антиукраїнському середовищі хіхоньок і виставлених напоказ геніталій. Одне вже те, що на вдалий і об'єктивно ціннісний слоган «армія-мова-віра» зеленими «державниками» накладено табу лише через уведення його у політичний вжиток героєм нічних кошмарів Зе, не просто фобія врєменщика. Це – цинічна демонстрація войовничого манкурства. Не погодимось із закидами щодо зради Зе національних інтересів – зраджують чомусь, такому, що є, чи було. Зе і його кварталу при владі, байдужим до Вітчизни кон'юнктурщикам є що зраджувати?!
Яке-не-яке виховання не дозволяє нам «віддати зуба» за те, що Зе ніколи не чув пронизливої громадянської поезії Віктора Баранова «До українців». І «зубом» дорожимо не тому, що вік зобов'язує обережніше ставитися до вже дефіцитних запчастин організму. Бачите, майстри розмовного жанру спеціалізуються в одному амплуа – того ж Данилка важко уявити у ролі короля Ліра.
Відтак не радили б лідеру Кварталу, котрому вдалося створити «незабутній образ повії-України», коли-небудь осквернити рядки:
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна… ©
А щоб справді пропало «не всьо», нам залишається продовжувати бути, а комусь – ставати українцями. Ідея-фікс президента будь-що героїчно зазирнути у вовчі очі пуйла відгонить підлітковим максималізмом неспілого розуму і з українством не має нічого спільного. Те блазнювання – від лукавого. Хлопці на Донбасі стоять і гинуть саме задля того, щоб отут, далеко від рокади спала з очей українців зелена полуда.