Історія знає безліч прикладів, коли почесний призов чоловіків замість перемоги наближав поразку. Чи розуміють це в Україні та на Заході?
Все більше заяв від політиків та експертів різного рангу стосовно тотальної мобілізації в Україні, тобто запровадження її четвертої хвилі, коли під призов потраплять усі чоловіки без винятку (наразі у нас друга хвиля). Навіть міністр оборони Олексій Резніков, до якого все більше питань останнім часом, раптом заявив, що «кожен українець, який бачить ветерана війни має розуміти, що завтра буде на його місці».
Відомий західний аналітик Едвард Люттвак на тижні зазначив, що для перемоги у війні Україна має вести тотальну війну, мобілізувавши до війська 3 000 000 осіб. Певна логіка в його словах є.
Зараз у нашому війську служить 1 300 000 осіб. Бачимо, що цих сил для звільнення нашої території не вистачає; ба більше, війська на лінії фронту зазнають щоденних втрат, які їм потрібно компенсовувати.
Проте Люттвак явно не усвідомлює українських реалій, коли тотальний призов абсолютно нічого не дасть. Це тому, що мотивація тих, хто зараз потрапляє до армії, здебільшого, відсутня.
Зі мною зараз служить боєць, який раніше служив у військкоматі та роздавав повістки на вулицях. Багато цікавого розповідає, про настрої "бійців економічних сил України".
Але немотивоване поповнення це тільки один бік медалі. Куди більшу шкоду несуть певні системні проблеми в організації та управлінні нашими військами на різних рівнях.
Або значна кількість некомпетентних командирів усіх ланок, які, наприклад, коли потрапляють на фронт, не можуть організувати лінію оборони чи елементарно спланувати бій, внаслідок чого їхні підрозділи несуть втрати в людях. Проте знімати цих людей з посад ніхто не буде, бо міняти їх нема ким.
Я вже мовчу про забезпечення озброєнням, спорядженням, уніформою та іншим такої кількості солдатів. Тому невпевнений, що ми зможемо підтримувати це на належному рівні в наших умовах.
В історії вистачає прикладів, коли тотальні мобілізації не давали потрібних результатів. Під час Франко-Пруської війни 1870-1871 років, французи швидко штампували армії на заміну тих, що прусаки вже знищили.
Проте ці погано навчені, озброєні і немотивовані бійці ніяких див на полі бою не показували, тому ці армії так само терпіли поразки, як їхні наступники. Інший подібний приклад – це Третій Райх у 1944-1945 роках, про який я вже багато тут згадував.
Під тотальною війною, у нашому випадку, потрібно розуміти не суцільну мобілізацію, а перш за все реорганізацію економіки (якщо вона в нас ще є, звісно) та світогляду політиків, чиновників та суспільства. Щоб останнє дійсно виступало єдиним фронтом, а гроші витрачались не на побудову стадіонів та реконструкції будівель судів, а на організацію виробництва різних військових засобів та придбання того, чого у нас немає.
Але і це не є визначним фактором. Оскільки без системних змін та підходів на всіх рівнях це все буде марним і війну ми програємо.