Чим загрожує розподіл за прикладом Північної та Південної Кореї.
25 червня 1950 року армія Північної Кореї напала на Південну Корею. Так розпочалася Корейська війна, яка завершилася поділом колись єдиної держави на дві ворогуючі країни. Пропозиції встановити перемир'я в Україні за зразком «38-ї паралелі» час від часу звучать як з боку росії, так і з боку Заходу.
Політики в різних країнах світу підштовхують до розв'язання російсько-української війни за корейським сценарієм.
Американський журналіст The Washington Post Девід Ігнатіус згадував ситуацію на Корейському півострові: «У Кореї не було можливості здобути воєнну перемогу за прийнятну ціну». Саме тому кандидат у президенти США від Республіканської партії Дуайт Ейзенхауер погодився на укладення, на перший погляд, невигідної мирної угоди.
«Припинення вогню в Кореї в липні 1953 року могло здатися багатьом американцям та їхнім хоробрим південнокорейським союзникам поразкою. Але сьогодні Південна Корея — одна з економічних перлин світу, хоча війна так і не завершилася мирним договором, а лінія припинення вогню з токсичним сусідом на півночі майже 70 років залишається крихкою. Можливо, саме так виглядатиме повоєнна Україна», — написав Девід Ігнатіус.
Втім, це були лише журналістські припущення. Проте вже 8 січня 2023 року секретар РНБО України Олексій Данилов в одному з інтерв'ю заявив, що росія намагається нав'язати Україні сценарій замороження війни за «корейським» варіантом, який передбачає фіксацію лінії фронту та фактичний поділ української держави.
За словами секретаря РНБО, Києву пропонують «корейський варіант» завершення війни — поділ території між рф та Україною за умовною «38-ю паралеллю», яка свого часу розділила єдину Корею на дві держави — КНДР (Північну Корею) та Республіку Корея (Південну Корею).
Корею анексувала Японська імперія у 1910 році. Після завершення Другої світової війни півострів було поділено між радянською та американською окупаційними адміністраціями. Водночас саме Республіку Корея (південну частину півострова) визнала Організація Об'єднаних Націй.
Обидві корейські держави не визнавали одна одну та вважали іншу частину півострова тимчасово окупованою територією. Цікаво, що столицею обидві держави офіційно вважали Сеул, хоча фактично його контролювала Республіка Корея.
Урешті це призвело до початку війни в червні 1950 року.
Те, що задумувалося як блискавична кампанія північнокорейських військ, перетворилося на трирічну війну із втручанням найбільших держав світу.
Спочатку Республіці Корея, війська якої були відтиснуті майже до самого південного узбережжя, допомогали США. Рада Безпеки ООН ухвалила рішення про проведення міжнародної військової операції. СРСР тоді бойкотував засідання Ради Безпеки на знак протесту проти невизнання проголошеної у 1949 році Китайської Народної Республіки, тому не зміг скористатися правом вето.
У військовій операції брали участь 16 держав, ще 41 країна надавала технічну допомогу. Проте основу контингенту фактично становили американські війська.
Разом із союзниками Південна Корея відтіснила армію Півночі майже до китайського кордону, зайнявши практично всю територію КНДР. Тоді у війну вступила Китайська Народна Республіка, направивши на Корейський півострів близько 270 тисяч військовослужбовців.
Після цього бойові дії поступово стабілізувалися поблизу 38-ї паралелі, хоча сучасна демаркаційна лінія не повністю збігається з нею.
Неформально у війні брала участь і радянська авіація. Радянським льотчикам було заборонено перелітати лінію фронту, щоб приховати участь СРСР у конфлікті. Таким чином вдалося уникнути прямого зіткнення між наддержавами.
Активна фаза бойових дій завершилася підписанням Угоди про перемир'я 27 липня 1953 року. Водночас президент Республіки Корея Лі Синман категорично виступав проти домовленостей, які фактично закріплювали поділ півострова, та наполягав на продовженні війни до повної перемоги. Попри це, угоду від імені Командування ООН було підписано.
Варто зауважити, що Республіка Корея не є стороною Угоди про перемир'я 1953 року — документ підписали представники Командування ООН, Корейської народної армії та китайських Народних добровольців.
У 1991 році Північна та Південна Кореї підписали Угоду про примирення, ненапад, обміни та співробітництво, однак повноцінного мирного договору між ними досі не укладено. Формально сторони й сьогодні перебувають у стані війни.
У 1953 році Республіка Корея також уклала Договір про взаємну оборону зі США. Відтоді на її території постійно дислокується американський військовий контингент.
Попри поширене уявлення, різниця в економічному та суспільному розвитку двох корейських держав не одразу стала настільки разючою. Після війни саме Північна Корея мала більш розвинену промисловість, тоді як Південь до кінця 1980-х років залишався авторитарною державою.
Контраст між двома країнами почав різко посилюватися через стагнацію економіки Півночі, тоталітарний характер її політичної системи та дедалі більшу міжнародну ізоляцію. Навіть СРСР у північнокорейській пропаганді пройшов шлях від «визволителя корейського народу від японського панування» до держави, яка нібито лише скористалася результатами «героїчної партизанської боротьби» Кім Ір Сена.
Основою такої політики стала державна ідеологія чучхе — концепція «опори на власні сили». На практиці вона сприяла концентрації необмеженої влади в руках Кім Ір Сена, який заклав підвалини спадкової диктатури. Сьогодні КНДР очолює вже третє покоління цієї династії — Кім Чен Ин.
До 1980-х років культ особи Кім Ір Сена набув майже релігійного характеру, а економіка країни дедалі більше деградувала. У 1990-х роках Північна Корея пережила масштабний голод, жертвами якого, за різними оцінками, стали сотні тисяч людей.
Саме тоді різницю між двома державами стало буквально видно з космосу: нічні супутникові знімки демонстрували яскраво освітлений Південь і майже повністю темну територію КНДР.
Південна Корея, навпаки, пройшла шлях від економічно слабкої та авторитарної держави до одного зі світових технологічних лідерів. Якщо у 1953 році її ВВП становив близько 1,3 млрд доларів США, то сьогодні економіка країни оцінюється приблизно у 1,8 трлн доларів, що входить до першої п'ятнадцятки найбільших економік світу.
Республіка Корея стала одним зі світових лідерів у галузях освіти, науки, високих технологій та промисловості. Саме тут були створені такі всесвітньо відомі компанії, як Samsung, LG та Hyundai.
Втім, самі південнокорейці не вважають свою країну ідеальною. Однією з головних проблем вони називають високу соціальну нерівність, надзвичайно жорстку конкуренцію на ринку праці та значний рівень стресу в суспільстві. Саме на цьому тлі серед окремих груп населення іноді виникають романтизовані уявлення про соціальну рівність у Північній Кореї, хоча вони не мають широкої підтримки.
Сьогодні дві держави розділяє одна з найукріпленіших демілітаризованих зон у світі. Формально кожна з них продовжує вважати іншу частину півострова власною територією.
Почесний професор Університету Аджу Кім Йон Ре зазначав, що остаточне визволення Кореї можливе лише після її возз'єднання. Подібну думку висловлював і президент Корейської асоціації політичних наук Чой Джін У, який називав об'єднання головною історичною місією сучасної Республіки Корея.
Протягом десятиліть через демілітаризовану зону або через треті країни до Південної Кореї втекли тисячі громадян КНДР. Уряд Республіки Корея надає їм допомогу, житло, соціальну підтримку та програми адаптації.
Сином біженців із Півночі був колишній президент Республіки Корея Мун Чже Ін. Під час свого президентства він намагався активізувати міжкорейський діалог та повернути питання возз'єднання до політичного порядку денного, однак ці спроби не дали відчутних результатів через позицію режиму Кім Чен Ина.
Колишні громадяни КНДР нерідко проводять акції, під час яких запускають через демілітаризовану зону повітряні кулі з листівками, що закликають населення Півночі чинити опір тоталітарному режиму. Подібні акції регулярно викликають різку реакцію Пхеньяна.
Саме перебіженці та їхні нащадки залишаються одними з найпослідовніших прихильників возз'єднання країни. Їх можна зрозуміти: після перших емоцій від здобуття свободи на них чекало непросте життя у висококонкурентному суспільстві, де потрібно самостійно будувати кар'єру та забезпечувати власне майбутнє. Людям, які виросли в абсолютно інших економічних і соціальних умовах, далеко не завжди вдавалося швидко адаптуватися до життя в ринковій економіці.
Проте час залишається невблаганним.
Ідея возз'єднання поступово слабшає в міру того, як пам'ять про єдину Корею переходить із особистого досвіду старших поколінь на сторінки підручників історії. Якщо одразу після війни мільйони людей мріяли повернутися до своїх домівок по інший бік демаркаційної лінії, то для сучасної молоді возз'єднання дедалі більше сприймається як історичний символ, а не як особиста життєва мета.
Це позначається і на громадській думці. У 2018 році 77% жителів Південної Кореї заявили, що у виборі між економічним добробутом та об'єднанням країни віддали б перевагу першому. Хоча більшість громадян і надалі підтримує ідею возз'єднання, рівень безумовної підтримки поступово зменшується. Якщо у 2007 році об'єднання безальтернативно необхідним вважали 64% опитаних, то у 2019 році — вже 53%. Водночас частка тих, кого влаштовує нинішній статус-кво, за цей самий період зросла з 27% до 40%.
Серед молодого покоління підтримка об'єднання дедалі частіше пояснюється не прагненням відновити єдину державу, а бажанням гарантувати довготривалий мир і стабільність на півострові.
Звичайно, у питаннях націєтворення важко робити однозначні прогнози. Проте найближчим часом перспектив мирного об'єднання двох настільки різних політичних, економічних та суспільних систем майже не видно. Тим більше, що сьогодні вони знову опинилися по різні боки нового глобального геополітичного протистояння.
Головний висновок із корейського досвіду полягає в тому, що час стає найбільшим союзником замороженого конфлікту та найбільшим ворогом майбутнього возз'єднання.
Покоління, які виросли по різні боки демаркаційної лінії, поступово починають жити різними політичними, культурними та економічними реальностями. Досвід перебіжчиків із Північної Кореї лише підтверджує, наскільки складним стає повернення до спільного життя навіть для людей одного народу.
Те, що спочатку сприймається як тимчасовий компроміс, із роками дедалі більше перетворюється на нову політичну реальність. Що менше залишається живих свідків існування єдиної держави, то більше сама ідея возз'єднання переходить зі сфери практичної політики до площини історичної пам'яті та національного символізму.
Якщо дві Кореї не об'єднаються протягом життя нинішніх поколінь, то головним чинником можливого возз'єднання залишиться лише спільна історична пам'ять і відчуття належності до єдиного народу. Наскільки цього буде достатньо у XXI столітті, покаже лише історія.
Українцям корейський досвід може слугувати важливим застереженням. Попри століття перебування у складі різних імперій, український народ зумів зберегти власну національну ідентичність і прагнення до єдності. Саме тому сценарій «тимчасового» поділу держави та заморожування війни по лінії зіткнення навряд чи можна вважати прийнятним для України, адже будь-яке затягування такого стану працює насамперед на користь агресора.