Спостереження за кількома болісно-скандальними темами наводить на тужливий висновок: ми не дорослішаємо. Україна переповнена інфантилами.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Попри те, що війна, що очевидні наслідки окупації (присутності ворожих нам смислів), що кричущі просто паралелі із початком XX століття, що красномовніше нікуди — що таке владна команда... Українці лишаються в наївному анабіозі (більшість).
Із парадоксального — жодні російські звірства не дали щеплення проти будь-якого російського-совєцького. Ждунів досі валом, колаборантуру-агентуру мінімізують зі спритністю лінивця, навіть вербалізовані патріоти стають на захист символів і ідеологічних об'єктів окупанта.
Арка ярма в Києві — доказ. І на зауваження «Може досить тупити?» йде образа: «...А що ти пропонуєш? А як краще? А хто кращий, розумніший, ефективніший?» і так далі.
Тут в кількох інтерв'ю Валерій Пекар висловив думку, що «країну врятують політичні самогубці, котрі погодяться взяти владу з однією метою — зробити максимум непопулярних, але критично важливих справ. Погоджуюся.
Звісно, що їх проклянуть, виженуть, але ці люди врятують державність і майбутнє цього бідового суспільства. Питання: а яким бачите Ви реалістичний сценарій (вихід із критичної ситуації — прим. ред.) інтенсивної терапії України?
Реалістичний, це значить без епічно-пригодницького-політ-фентезі про «військова хунта імені дідо Авґусто», «зовнішнє управління Вашинґтонсько-Брюссельского обкому» і «хлопці прийдуть — порядок наведуть». Треба щось значуще у наших умовах.