Трамп опинився у стратегічному глухому куті.
Напад на Іран через сектантські фантазії воєнного злочинця Нетаньяху про необхідність прискорити прихід юдейського машиаха став для США стратегічною пасткою, у яку Вашингтон і особисто Дональд Трамп загнали себе самі.
Аналітики підкреслюють кілька ключових моментів, які перетворюють поточну ескалацію на стратегічний капкан для Вашингтона.
Іран використовує відносно дешеві засоби ураження (Shahed-136/238, балістичні ракети сімейства Fateh, Qiam, Sejjil, гіперзвукові Fattah-1/2), тоді як США і «Ізраїль» змушені витрачати сотні мільйонів доларів на кожне перехоплення і на саму операцію. Один перехват рою Shahed може коштувати дорожче, ніж увесь рій дронів.
Patriot, THAAD, Arrow-3, Iron Dome та інші системи вже демонструють межі своїх можливостей під час масованих атак. У Катарі перехопили 17 балістичних ракет і 6 дронів — але це лише один епізод.
Якщо удари продовжаться у такому темпі, запаси перехоплювачів виснажуватимуться швидше, ніж їх можна буде поповнити.
Удари по НПЗ у Бахрейні, «Ізраїлі» та Саудівській Аравії — це прямий сигнал: Ормузька протока і Перська затока можуть бути заблоковані або стати вкрай небезпечними для танкерів.
Трамп, який прийшов до влади з гаслами зниження цін на бензин і економічного тиску на Іран, тепер ризикує отримати зворотний ефект — світову енергетичну кризу і зростання інфляції у США.
Трамп неодноразово обіцяв «не втягуватися у нові війни на Близькому Сході» і «змусити Іран сісти за стіл переговорів силою». Однак кожен новий удар по Ірану:
— посилює позиції «яструбів» у Конгресі та Пентагоні;
— провокує Іран на ще жорсткішу відповідь;
— підвищує ризик залучення наземних сил США (що Трамп публічно заперечував).
Виникає парадокс: щоб «не виглядати слабким», доводиться ескалувати, але кожна ескалація робить вихід із конфлікту дедалі менш імовірним.
Ескалація в Перській затоці неминуче впливає на Кавказ. Іран — ключовий гравець у балансі сил навколо Азербайджану та Вірменії. Будь-яке ослаблення Тегерана може:
— активізувати сепаратистські настрої серед іранських азербайджанців;
— дати Баку більше простору для маневру у Зангезурському коридорі;
— водночас посилити тиск на Іран із півночі.
Але якщо Іран вистоїть і завдасть серйозної шкоди американським інтересам у регіоні, це зміцнить позиції росії та Китаю, що для Баку і Анкари також не є найсприятливішим сценарієм.
Поточна ситуація — класичний приклад «пастки Фукідіда» у сучасному виконанні: спроба силового тиску на державу, що піднімається (у військовому сенсі), призводить не до її капітуляції, а до затяжного конфлікту на виснаження, у якому США та їхні союзники об’єктивно мають гірші позиції.
Трамп опинився у стратегічному глухому куті:
Іран же, навпаки, грає від оборони: кожен успішний удар по американських базах або саудівських НПЗ зміцнює внутрішню легітимність режиму і позиції «осі спротиву».
Найближчі дні стануть вирішальними. Якщо обмін ударами продовжиться у тому ж темпі — світ отримає або контрольовану, але дорогу енергетичну кризу, або неконтрольовану регіональну війну з ризиком переростання у світову, з непередбачуваними наслідками для всього Євразійського континенту.