Рано чи пізно Гейне, Кіплінґ і Пушкін посядуть своє місце в історії. А люди із відповідних країн більше не чіпатимуть сусідів...
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).
Називати російських вбивць у Бучі «пушкіністами» — це, звісно, гострий полемічний прийом. Але із тим же успіхом можна було б назвати англійців, що вели опіумні війни та будували концтабори у Південній Африці, шекспіріянцями.
Ну, або німців, причетних до роботи концтаборів Третього Райху, шеллінгіанцями. Або римських леґіонерів, які трощили Єрусалим та нищили його населення, верґіліанцями.
Звісно, не можна впадати у протилежну крайність і заявляти, що вбивці у Бучі «самі по собі», а Пушкін «сам по собі» й між ними взагалі немає жодного зв'язку. Звісно, що є!
Насамперед через те, що всі вони на свій лад служили імперії, і всіх їх імперія використовувала собі на потребу. Щоправда, у принципово різних функціях: когось ширмою, а когось катом.
Але ця картина набагато складніша за тезу «злочини в Бучі — це і є справжнє обличчя всієї російської культури. Культури, зі всіма її Пушкіними, Толстоєвськими та іже съ німі».
Тому полемічні спрощення, звісно, можуть тішити стражденні душі українських читачів. Одна біда: ці спрощення виключно для внутрішнього ужитку.
Перетинати з ними український кордон у сподіванні заразити саме таким баченням «російської культури» наших європейських сусідів — завдання a priori марне. І дивує тут лише та непідробна щирість, з якою наші співгромадяни, спробувавши таке, повертаються додому, щоби скаржитися на прикре «нерозуміння» із боку західної аудиторії.