Переворот, який не помітили
Прем’єр Шмигаль залишився без команди і з декоративними функціями
У порівнянні зі звільненням силовиків-важковаговиків Івана Баканова та Ірини Венедіктової, яке стало сенсацією тижня, що минає, відставка міністерки соціальної політики Марини Лазебної виявилася мало примітною. А дарма! Бо це кадрове рішення дуже символічне. Особливо зважаючи на те, хто зайняв місце Лазебної. Новим керівником Мінсоцу стала стопроцентна креатура Банкової – Оксана Жолнович. До того нова міністерка працювала керівницею департаменту соціальної політики і охорони здоров'я Офісу президента.
Це призначення – жирні три крапки у тривалому процесі встановлення тотального контролю над урядом з боку глави Офісу Андрія Єрмака.
Фактично тепер всі рішення на засіданнях Кабміну приймаються більшістю членів, які орієнтуються не на Дениса Шмигаля, а на Єрмака. Натомість прем’єру хіба що дозволено першим оголошувати ухвалені Кабміном рішення.
Тож якщо на Банковій тепер вирішать змінити ще й главу уряду, то це вже буде чиста формальність, адже сам уряд давно переформатовано – під дружні оплески депутатів Верховної Ради.
Буденна рокіровка чи остаточна перемога Єрмака?
19 липня новою очільницею Мінсоцполітики стала Оксана Жолнович, колишня радниця відставленої з цього крісла Марини Лазебної.
Втім, ключовою перевагою Жолнович над попередницею стало лише те, що її активно лобіював Офіс президента, де два останні роки вона працювала. Між іншим, голосів лише фракції «Слуга народу» для такого призначення не вистачило б – натиснули кнопки «за» тільки 209 «слуг». Урятували ситуацію, як завжди, олігархічні «Довіра» (17 голосів), «За майбутнє» (13), а також уламки ОПЗЖ – «Платформа за життя та мир» (15) та «Відновлення України» (11). Ще сім голосів за Жолнович додав «Голос».
Відставки Лазебної чекали вже давно. Зокрема, її прізвище серед кандидатів на виліт з уряду називали ще у жовтні 2021 року на неформальному з’їзді «Слуги народу» в Трускавці.
Але кадрові зміни в Кабміні, які відбулися у минулому листопаді, тоді її не торкнулися. Для Банкової на той момент було важливіше звільнити першого віцепрем'єра – міністра економіки Олексія Любченка, віцепрем'єра – міністра зі стратегічних галузей промисловості Олега Уруського, міністра оборони Андрія Тарана та міністра екології Романа Абрамовського.
Їхні крісла тоді зайняли теж небайдужі Єрмаку Юлія Свириденко (була перед приходом до уряду заступницею глави Офісу президента Єрмака з економічних питань і в певний момент навіть розглядалась як альтернатива Денису Шмигалю), Павло Рябікін (за даними ЗМІ, з ним керівник офісу Зеленського давно знайомий за юридичними справами), Олексій Резніков (звільнене ним місце очільника Мінреінтеграції вже у віцепрем’єрському статусі посіла близька до Єрмака Ірина Верещук) та зі статусом «тимчасово виконуючий обов’язки» очільника Мінекології Руслан Стрілець. У принципі, Стрілець раніше не входив в орбіту Єрмака, проте глава Офісу таки домігся його остаточно призначення міністром екології, а не в.о. Сталось це у квітні 2022-го, тобто вже під час воєнного стану.
Що залишилось від уряду Шмигаля
Взагалі-то за весь час роботи уряду Дениса Шмигаля, з березня 2020-го, в ньому зберегли посади, крім самого прем’єра, лише шестеро міністрів. Зараз у Кабміні чотири віцепрем’єри (троє з них обіймають також міністерські посади) та 17 міністрів. Загалом – 22 урядовці включно зі Шмигалем.
За останні два з лишком роки керівників змінювали 15 міністерств. У випадку з МОЗ, Міносвіти та Мінкультом це ставалось взагалі тричі (включно з виконувачами обов’язків), а керівники Мінекономіки та Міненерго ротувались п’ять разів. Фактично від первинного Кабміну Шмигаля мало що залишилося. Тож поки всі чекають зміни уряду, а ЗМІ будують конспірологічні версії, процес ротації міністрів давно пройшов.
«Старожилами», які втрималися на посадах, є віцепрем'єр – міністр з питань цифрової трансформації Михайло Федоров, міністр юстиції Денис Малюська (його унікальність в тому, що тільки він і Федоров були в Кабміні Олексія Гончарука), міністр розвитку громад і територій Олексій Чернишов, глава МЗС Дмитро Кулеба, міністр Кабінету міністрів Олег Немчінов та міністр молоді і спорту Вадим Гутцайт, чий напрямок наразі мало кого цікавить.
Єдині, хто має прямий вихід на президента Зеленського, це Чернишов і Федоров. Можливо, їх саме тому час від часу записують до списку кандидатів в прем’єри.
Діючий же голова уряду взагалі заслуговує титулу «прем’єра без портфелів» – в розумінні того, що в його Кабміні практично не залишилось «своїх людей». За винятком фактично хранителя урядової печатки, міністра Кабміну Олега Немчінова.
Зовнішня політика із березня 2020-го формується на Банковій безпосередньо Єрмаком, а міністр закордонних справ Кулеба лише виконує поставлені перед ним завдання.
Довгий час кісткою в горлі у голови Офісу президента був багатолітній міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Однак рік тому його успішно відставили, після чого той вже не стримував себе у випадах на адресу Єрмака. Тепер же в стосунках із Дмитром Монастирським, який прийшов на заміну Авакову, в очільника канцелярії Зеленського все дуже добре. Ще до повномасштабної війни глава МВС не дозволяв собі зайвого, як у випадку із скандалом з вертольотами в Гуту на день народження Єрмака. А після 24 лютого – й поготів.
Воєнний стан не заважає
Довгий час вважалося, що нинішня російсько-українська війна та воєнний стан не дозволить проводити масовані кадрові ротації серед найвищих українських урядовців. Однак повністю це твердження спростував тиждень, що минає. Найбільшу увагу громадськості привернула миттєва відставка голови СБУ Івана Баканова та генпрокурора Ірини Венедіктової.
Без перебільшення це стало великою перемогою голови Офісу президента та його одіозного заступника Олега Татарова.
Ще до повномасштабної війни сучасна еволюція українського держуправління дійшла до того, що Банкова не дублює функції Кабміну, а безпосередньо керує урядом, який став для неї повністю ручним органом. Головним «провайдером» цього процесу виступав та продовжує виступати Єрмак. І довіра Зеленського до нього сьогодні майже безмежна, що не можуть підірвати ані внутрішні гравці, ані зовнішні, як, наприклад, скандал із звинуваченнями американської конгресвумен Вікторії Спартц.
Перспектива Кабміну Шмигаля, який остаточно поглинула команда Єрмака, тепер залежатиме виключно від політичної доцільності. Її прорахують в кабінетах на Банковій та при потребі просто поставлять перед фактом і уряд, і парламент.
Все це відбувається на тлі повної відсутності політичної конкуренції в країні, спричиненої нинішньою війною. У підсумку: в разі кризових ситуацій малої та середньої тяжкості міністрів «зливатимуть» і поодинці – як цапів-відбувайлів за окремими напрямками, і скопом. Час для другого варіанту настане тоді, коли українське суспільство буде чимось вкрай незадоволене.
На його місце прийде новий уряд. І він точно буде не менш залежним від Єрмака, ніж нинішній? Відповідь на це питання залежить лише від президента.