Останній бій підполковника Лапчука: історія героїзму й зради.
Його тіло виявили 22 травня в Херсоні. Знайшли в річковому порту. Ноги були зв’язані, череп проломлений, а до ніг підв’язана гиря. Вони його вбили...
Віталік — підполковник у відставці. Раніше він очолював факультет поліцейських у Херсоні, але останнім часом працював у київському Держкомрезерві.
Коли почалося бомбардування, наш дім трусився від потужних вибухів. Я зателефонувала йому й сказала: «Віталік, почалася війна, я не знаю, що робити». І він усе покинув і приїхав до Херсона.
Приїхав 25 лютого й одразу побіг на Антонівський міст. Там він побачив тіла наших хлопців. Сфотографував їх і надіслав мені світлини — це був жах. У Віталіка в машині було простирадло — він накрив ним загиблого танкіста. Казав: «Це ж ненормально, що Антонівський міст не захищають».
Він почав дзвонити керівництву області — та й узагалі всім, кому міг додзвонитися, — і наполягав: «Треба підірвати один проліт, і вони сюди не підуть, не буде вторгнення». Йому відповіли: «Забирай сім’ю і їдь». Тоді він вирішив сам поїхати до обладміністрації. Але там, окрім сторожів, уже нікого не було.
Зрештою, разом із товаришем Денисом Мироновим він записався до ТрО, створивши підрозділ із 59 чоловік. Жодного прізвища своїх підлеглих, навіть під тортурами, Віталій не видав…
Коли росіяни зайшли в Херсон, Віталік і Денис узяли машину, написали на ній «Хліб» і їздили містом, збираючи зброю, яку люди залишили під час відступу. Він казав: «Ця зброя знадобиться нашим під час контрнаступу». Першого березня вони привезли першу партію до будинку моєї матері.
А вже 27 березня, близько першої дня, до нашого двору під’їхали три машини з літерою «Z». У мене серце обірвалося. Далі я все сприймала, наче збоку. Він зателефонував і сказав: «Альоно, відкрий, будь ласка, вони заберуть зброю». Коли я відчинила, побачила його: обличчя було чорного кольору, усе в смугах від приклада. Брова розсічена так глибоко, що кров заливала очі. Білки очей були червоні від крововиливів.
Я почала кричати: «Ви розумієте, що за це все відповісте? Ви — окупанти, ви вдерлися в чужу країну, побили людину! За що?!» Один із них, зі скляними очима — його звали Андрій, ФСБшник — сказав: «Зараз як двину — зуби складеш». Я змовкла.
Вони забрали всі комп’ютери й телефони з дому. Спустилися до підвалу й забрали всю зброю. Там ще був сейф мого покійного батька з рушницями американського виробництва — забрали й їх. Забрали мамине золото, долари... Про це я дізналася вже згодом.
Чоловік спустився до підвалу, щоб показати, де лежить зброя, — і там його теж почали жорстоко бити: хата ходуном ходила. Вийшов він із підвалу ще в гіршому стані. Думаю, вони розбили йому лицьову кістку, бо він тільки сидів і стогнав.
Того дня я бачила чоловіка востаннє...
Потім нас посадили в машину й відвезли до будівлі поліції.
Я сиділа в одній кімнаті, сина відвели до іншої, а Віталік був за стіною. Я чула, як його допитували...
Нас із сином відпустили тільки тому, що я там кричала: «Ви його вбили! Ви вбиваєте всіх!» — тільки тому нас і випустили. Вони були всі під дією наркотиків — зіниці розширені на все око. Вони не відчували сили власних ударів. Я взагалі не знаю, що це за люди і що це було. Це було пекло. Справжнє пекло!
Пригадую момент, коли вони взяли у Віталіка паспорт, а там було написано: «Село Яблунівка, Стрийський район, Львівська область». Як побачили місце народження, їх наче заклинило: «Бандеру зловили!» Хоча Віталік тільки народився там, а все життя прожив на Херсонщині.
Мабуть, коли вони взяли мобільний і комп’ютер, знайшли там інформацію, яка їм не сподобалася. Адже Віталій із Денисом передавали дані Збройним силам України. За це їх і вбили.
Мій чоловік — герой. Але мені від цього не легше...
Пам'ятаємо. 💔