Десь посеред буремного Донецького степу лунає гучний постріл. Другий. П'ятий у ціль. Ворога знищено...
Є дві речі, які здатні пробудити мозок зі швидкістю світла: нічний плач немовляти та надривний наказ командира: «В укриття!». Такої миті ноги випереджають темпоритм усвідомлення і ти постфактум помічаєш, що твій тулуб влетів у плавний рівчак з подобою між горбової впадини дольодовикового верблюда.
Танкова гусінь щораз лишає на масному чорноземі повторювані рядки звичних ієрогліфів. У писаних на багні текстах народжується хроніка нового дня великої Війни...
З її викликами та парадоксами, атональними римами та солдафонськими чутками. І довіритись їм за формулою ранньохристиянського "вірую, адже абсурдно" означає зробити найпрагматичніший крок під місток перелітної касети граду, де причаївся короткий острівець безпеки.
З огляду на це регістри систем залпового вогню направлені на статичні цілі типу блок-постів, аби хоч якось дошкулити українській стороні. Вони не можуть нас зловити та через це джанкойські офіцери кусають у кочових штабах побиті псоріазом лікті.
Цілком зрозуміло що ворог готує маневр. Його хитрий задум дешифрує інтуїція нашого командира і тому підрозділу належить відступити від стандартної схеми роботи.
Відтак, броньований автомобіль правосєків вкрадається на узвишшя поблизу заколисаного у яру містечка; з його висоти безлюдні вулиці розгортаються мов лінії долонієвої хіромантії. Перетини долі, масиви минулого і лінія життя...
За ширмою лісосмуги стирчить край старого цвинтаря і саме перед його тупим кутом ми розкладаємо кухню аеророзвідки. Порядок дій незмінний: щогла, кілочки, трекер, обидві консолі та фюзеляж.
Далі йде перевірка механіки, рухомість елеронів і команда від друга "Джека": «Від гвинта!». Тестування борту успішне, але злітати у небо ще зарано.
Чекаємо команди шефа і тому клацаємо обличчям. Ведемо млявий діалог і трохи піджартовуємо, а боєць "Хеві" дивиться на зелені кінчики трасерів пакемона (ПКМ) і з іронією говорить:
– Набої змащені зеленкою, аби при влучанні у фуфаєчника його не спіткало зараження крові.
Це старий окопний жарт, але ми сміємося щиро, ніби чуємо його вперше. Потім мовчазна пауза і коротка задума перед розпорядженням починати роботу.
Цнотливе сонце лоскоче бороду, а за правим плечем заплутана у сухотрав'ях могила. Стирчить іржавий обеліск у лущених шарах синьої фарби з відтінком тюремних коридорів; видніється напис "Павло Бучко 1925-1989".
«Доброго дня пане Павле. У нас тут заруба з кацапом закрутилася. І якщо небо зашипить градами, я приляжу тут, згорнувшися клубочком між могилками, як пес приблудний під час великодніх гробків. Вибачте, що потурбував». – Пан Павло дає мовчазну згоду.
– Вилітаємо, – лунає голос нашого командира. І кожен із нас відкинувши химерні фантазми починає топтатися довкола дротів і футлярів "Лелеки".
За 7 секунд "Джек" і "Хеві" здіймають птаху у небо. Вона летить над землею і бачить як у сусідньому селі причаїлася між хат ворожа техніка.
"Да Вінчі" спрямовує у рацію координати об'єкта ураження і наші артилеристи за схованкою сусіднього бугра спрямовують хобот гаубиці на окупанта. Постріл. Другий. П'ятий у ціль.
Лунає неприцільна "отвєтка", як знак розтемпературеної агонії. Ми чуємо звук і падаємо у рівчак край могилок.
На протилежному пагорбі лягають приходи. За хвилину здіймаються до неба пунктирні циліндри диму, горить рихла земля і солома татарського катрану.
Її звіддаля оповито прозорим оксидом вогню з далекою подобою неопалимої купини. Розпечені прозорі волокна атрофують картинку дійсності змушуючи її викривлювати простір як на візантійських іконах палеологівського періоду.
А після того, як ми знялися з місця подій в ефір приходять слова колеги-комбата трудоголічної бригади ЗСУ: нівроку насолили ворогу, бо прислав у відповідь щось нереальних розмірів... А згодом у мережі вигулькує фотофакт з вирвою глибиною у два людських зрости.