Україна на межі психологічного виснаження: що відбувається з людьми.
Коли фахівці досліджують різного роду залежності у людей, то часто можна почути, що найвірніший шлях до зцілення — це відштовхнутися від самого дна. Людина повинна опуститися на найтемніше дно своєї суті, буквально померти, щоб злякатися, знайти в собі згасаючий імпульс і з останніх сил відштовхнутися від дна та, переродившись, спливти на поверхню життя. При цьому, як відомо, виходячи з кризи, людина набуває нових якостей, трансформується, буквально оновлюється. Але це відбувається не з усіма. Більшість розчиняється і йде на нове коло.
Коли цей процес відбувається з однією окремо взятою людиною — це, безумовно, сумно.
Але той самий процес зараз відбувається з країною, і йдеться тут про мільйони українців, які повільно опускаються на дно, при цьому їхні очі заплющені, з телевізорів ллється омана, а в повітрі чути звуки тризни за втраченим життям і свободою, національною гордістю, надією на майбутнє, і поширюється всепоглинаюче відчуття безсилля якось протидіяти й чинити опір цій небаченій темній силі, що вбиває здатність тверезо мислити.
Спробуймо описати стан українців у поточний момент. Практично всі люди перебувають у стані дистресу — це негативна, хронічна форма стресу, за якої організм не може адаптуватися до навантажень, що призводить до виснаження ресурсів, фізичних і психічних страждань.
Дистрес викликає почуття безпорадності, зниження працездатності, тяжкі емоції (страх, тривогу) і часто є причиною 80% захворювань. Люди втратили контроль над своїм життям, відчувають стан безпорадності та безвиході — це стан перевантаження, коли сили організму вже на межі.
Що таке вже звичне слово «війна» для українців?
Унаслідок інфляції та антиукраїнської економічної політики уряду українці відчули різке зниження доходів, а більшість людей опинилася на межі виживання.
Постійна тривога й страх — або за тих, хто в окопах, або за тих, кого туди силоміць заберуть, або за дітей, за їхнє життя, здоров’я, розвиток. Освіти, як ми всі розуміємо, фактично немає. Батьки зосереджені на питаннях виживання родини, і це зрозуміло. Діти формуються в умовах морального вакууму та ціннісних дефіцитів, адже важко закрити навіть найпервинніші базові потреби дитини. Уже вимальовується колективне мислення «дітей війни», які за чотири роки стали підлітками. Розмови з ними закінчуються фразами: «ми всі помремо», «жити одним днем», що тягне за собою занурення в залежності, деградацію, нечітке уявлення про майбутнє та бажання втекти від реальності. А скільки зараз росте дітей, які взагалі не знають іншого життя без війни?
Настав час зупинитися, підняти повіки й запитати себе: що відбувається?
Чому ми відчуваємо, що втратили контроль над своїм життям і свободою вибору?
Хто занурює українців в ілюзію відсутності права вибору? Кому вигідно продовжувати війну, хто кінцевий бенефіціар перетворення українців на покірну масу, що виживає: хто вижив — молодець, хто не вижив — ну що ж, війна…
Спостерігається тотальна байдужість до горя сусідів і співгромадян. Кожен зосереджений на власному виживанні. Цінності розбиваються об бідність, щоденну боротьбу за життя, агресію та байдужість.
Ще трьох запланованих урядом років війни українці не витримають. Міста перетворяться на депресивні занедбані місця з брудними вулицями, блювотними масами на тротуарах і важким повітрям. На вулицях — діти, що лаються під впливом психоактивних речовин, і безкінечно втомлені, хворі, байдужі дорослі, яким нав’язали думку, що від них нічого не залежить.