Окупантський терор і братська могила...
Рік 2022. Розстріляний росіянами чоловік зі зв’язаними руками й ногами вибрався з могили.
— Нас вбивали з пістолета з глушником. Тихий бах — і потекла кров. Я стояв на колінах, зі зв’язаними руками, ногами і пов’язкою на очах. Мене штурхнули ногою — впав на дно ями, — тремтячим голосом описує свій розстріл 33-річний Микола Куліченко з села Довжик Чернігівського району. Чоловік на кілька хвилин замовкає, його душать сльози. Переводить погляд на стіл, де стоять оповиті чорними стрічками фотографії рідних братів — 30-річного Жені та 36-річного Діми, з якими був в одній могилі.
— Вони (окупанти) зайшли у двір раптово. І до нас, — пригадує Микола. — Жені й Дімі наділи наручники, мені зв’язали руки мотузкою ззаду. Нас лишили у дворі і стали перевертати все в хаті. За ліжком стояла зібрана в дорогу сумка Жені. Там була його військова форма, непрацюючий пістолет Флобера — подарунок друзів, закордонний паспорт (посвідчення учасника бойових дій він заховав). Там, у сумці, була ще й саморобна бита (з ніжки табурета). Вони її витягли, вийшли надвір, хтось спитав: «Чия сумка?» Женя відповів: «Моя». Брата поставили на коліна й почали бити тією биткою.
Потім знайшли військовий квиток Діми і медалі діда — він був ветеран, отримував нагороди вже за незалежної України. І на них були документи. Хтось сказав їм, що Женя — АТОвець. І вони кричали, що він отримував ці нагороди за те, що вбивав в АТО їхніх «братьєв». А далі почали сваритися й ділити військову амуніцію Жені — що кому дістанеться, і наші всі телефони.
Ми мовчали. Перевернули все в хаті, заштовхнули в «тигр». Тоді взяли у сусідки мішок, у сусіда — ще два, наділи їх нам на голови і повезли. Я так зрозумів — у центр. Там пересадили в іншу машину. Везли довго.
Привезли на якусь пилораму. Таких бранців, як ми, було десь дванадцятеро. Четверо наших поранених військових — вони лежали на піддонах. Один офіцер був у важкому стані, навіть встати не міг — вони кололи йому уколи. Нас розсадили по різних кутках і стали по черзі виводити на допит. Росіянина, який допитував, а потім і розстрілював нас, я ніколи не забуду. Голос його впізнаю з тисяч інших.
На допитах били по ребрах, по груді, по голові — били так, що здавалося, ось-ось — і кінець.
Зі зав’язаними очима, зв’язаними руками й ногами нас з братами вкинули в багажник джипа і повезли. Везли хвилин п’ять. Виволокли з багажника. Один із росіян став копати яму. Це була якась посадка. Нас поставили на коліна. Женю застрелили першим. Стріляв з пістолета з глушником той, хто допитував. Мені це було видно з-під пов’язки. Він ще й сказав, звертаючись до мене: «Смотри, младший твой брат готов». Потім ще щелчок — застрелив Діму. Женю вкинули в яму, і в цей час стріляють у мене — я повертаю голову на звук. Бах — і потекла кров. Як уже потім з’ясувалося, куля пройшла мені через праву щоку і вийшла біля вуха.
Якби стріляли впритул у голову — не вижив би. Мене пхнули в спину ногою — так і впав у яму. Болю не відчував, не розумів, живий я чи мертвий. Женя був під одним краєм могили — вона була круглою. На мене скидають Діму і двічі стріляють йому в спину — контрольний.
Закопують. Землю сиплють, сиплють — і з кожним кидком ґрунту мені стає все важче й важче дихати. Яма широка, глибиною десь метр. Закидали — і стало тихо. Я почав плечима туди-сюди, щоб піднятися. Якби лежав — не вибрався б. Був я під Дімою, на колінах і ліктях. Став підніматися. Скинув його з себе. Ноги зв’язані — не розвернешся. Добре, що руки були зв’язані спереду. Потроху вибрався.
Ірина, сестра Миколи, Євгена та Дмитра:
— Коля пройшов загалом 40 кілометрів, доки дістався Довжика. Біля нашого двору чотири дні у спаленій машині чатував снайпер. А люди — різні. Щоб свою шкуру спасти і вислужитися — видадуть. Хтось же вказав на моїх братів, хоча ворогів у нас у селі немає. Брати працювали. Не п’яниці.
У селі більше двох сотень людей. Тих, що не брали гуманітарку від росіян, на пальцях можна перерахувати. Решта брали — і таблетки, і продукти, ще й цигарки просили. Місяць окупації — вам їсти було нічого, суки продажні?! У кожному дворі — як не корова, так порося, птиця, молоко з ферми безкоштовно роздавали, борошно видавали даремно, картопля своя. Деяким окупанти навіть дрова привозили. Хто знає, що в головах у односельців...