Михайло Грушевський став одним із тих, хто повірив більшовикам і повернувся до «совєцької України».
Перемога більшовиків у Наддніпрянській Україні відіграла величезну роль для української інтелігенції. Багато відомих науковців, суспільно-політичних діячів, вимушені були покинути рідну землю і вирушити в еміграцію.
Остаточно утвердившися в Україні на початку 1920-х років, комуністична влада вимушена була піти на поступки українцями. Більшовики задовольняли запити з відродження української культури.
На такі заклики багато хто погодився. Зокрема, повернувся учасник обох Зимових походів Юрій Тютюнник, шукали співпраці з більшовиками колишній голова Ради міністрів УНР Всеволод Голубович, колишній голова Державного Сенату та міністр освіти Микола Василенко та інші.
Велике значення для української історичної науки мав переїзд до Києва в 1924 році з Заходу Михайла Грушевського, який особисто створив і очолив систему історичних установ у структурі Всеукраїнської академії наук (ВУАН), сформував наукову школу в Києві. Він привіз із собою західноєвропейські ідеї щодо вивчення історії, однією з яких і була урбаністика.
Але діяльність таких установ, робота національно свідомих істориків наштовхувались на конформістів, спротив з боку русифікованих ідеологів більшовизму, які розглядали історичну науку лише як засіб ідеологічного впливу і доведення правильності курсу партійної лінії. Сам Грушевський говорив, що повернувся в Україну, аби завершити написання праці «Історію України-Руси».
Совєцьке керівництво хотіло залучити вченого до пропаганди комуністичних ідей та водночас ослабити українську еміграцію. Через це у грудні 1923 року вченого обрали заочно академіком ВУАН при кафедрі історії українського народу, а в березні 1924 року йому було дозволено повернутися до Києва.
Він хотів створити окремий інститут історичних наук, прагнув об'єднати усіх істориків України для проведення вагомих історичних досліджень. Тоді ж історик заснував науково-дослідну кафедру з історії України.
Крім кафедри Грушевський мав намір створити академічні комісії ВУАН з історії Києва, Правобережної, Південної, Західної та Лівобережної України, історії міст, історії козацького періоду, комітету для опису українських стародруків. Після того як помер Володимир Іконников, М. Грушевський одноосібно очолив Археографічну комісію ВУАН, метою якої було видрукувати Зведений корпус документальних джерел з історії України.
Через це були відправлені археографічні експедиції по всій Україні, у Москву, Ленінград, Варшаву, Краків, Берлін, Львів та в інші міста. Були видані «Пам'ятники українського письменства», «Український архів», «Український археографічний збірник», опублікували тематичні документальні видання, збірки української народної творчості.
Заклад, створений М. Грушевським, складався із 18 наукових установ і налічував 100 співробітників. У 1928 році був опублікований дев’ятий том «Історії України-Руси», який присвячувався Хмельниччині; при цьому більшовики всіляко протидіяли роботі М. Грушевського.
Влітку 1925 року був розіслані циркуляри, в яких зазначалося: «Історія України-Руси ідеолога українського націоналізму професора М. Грушевського визнана ворожою і шкідливою для СССР перекрученою псевдоісторією. Питання про заборону цієї книги нині розглядається Урядом СССР і ОДПУ в Москві». На місцях мали відстежувати осіб, які виявляли інтерес до книги.
М. Грушевський почав видавати журнал «Україна», що виходив у 1924-1930 році. Був редактором часописів Історичної секції ВУАН: «За сто літ», «Науковий збірник», «Студії з історії України», «Первісне громадянство та його пережитки на Україні».
Перша група досліджень, яка проводилась у цей період істориками, торкалася доісторичної доби. М. Грушевський, К. Грушевська, Д. Зеленін, В. Денисенко з'ясовували організацію первісного життя, господарство, побут, систематизовані результати вони надрукували у журналі «Первісне громадянство та його пережитки на Україні». Українським середньовіччям займалися: вивчення київського літописання (С. Гаєвський), колонізація степу (О. Андріяшев), виникнення і розвиток Київської Русі (В. Новицький), зв'язки між Сходом і Заходом у Київській і Галицькій Русі (В. Пархоменко), Західна Україна у ХІІ-ХІV ст. (М. Карачківський).
Для вивчення нової та новітньої історії України, кафедру історії українського народу було реорганізовано у кафедру історії українського народу нової доби, у 1926 році на її базі створили комісію новітньої історії України, яку знову ж таки очолив М. Грушевський. Вивчалися акти з політичної історії козаччини, україно-московських взаємин після 1678 року, актів часів Гетьманщини, Коліївщини.
Було проведено ґрунтовні історико-регіональні дослідження, побудовані на методології М. Грушевського, що концентрувалися навколо спільного стрижня й загальної схеми, яка відображала ідею цілісності, незалежності та безперервності історичного процесу в усій Україні, всю її історію.
Також М. Грушевський приділив увагу історіографії. Більшість публікацій, наукових конференцій, були присвячені ювілеям відомих постатей (М. Костомарова, М. Максимовича, І. Франка, П. Куліша).
Важливою була збірка історіографічних праць на честь 60-річчя самого М. Грушевського. У 1927 році, з ініціативи М. Грушевського створили комісію для дослідження нової української історіографії, але невдовзі більшовики ліквідували її.
У січні 1929 року М. Грушевського обрали академіком АН СCСР. А вже у квітні того ж року почалася реорганізація структур історичних осередків ВУАН, більшовики хотіли звести нанівець вплив М. Грушевського, послабити керовані ним інститути.
Була одразу ж ліквідована Історична секція. Головою Об'єднаної комісії Лівобережної та Слобідської України призначили Д. Багалія, якого більшовики хотіли протиставити М. Грушевському. Також було припинено фінансування інститутів, які очолював М. Грушевський, було ліквідовано ряд комісій.
Процес над Спілкою визволення України, що проходив у 1929-1930 році, торкнувся і М. Грушевського, оскільки на ньому судили вчених, з якими він спільно працював, а саме: С. Єфремова, М. Слабченка, В. Дурдуківського, Й. Гермайзе, А. Ніковського, їм приписали підготовку збройного повстання з метою повалити владу рад.
Отак закінчився короткий період плідної діяльності Грушевського після повернення в Україну. Очевидно, що розгром комуністами усіх напрацювань відомого історика негативно вплинув на стан дослідження минувшини України.