«Ми залишилися собою»: як киримли зберігають віру та гідність під окупацією.
Після повернення з депортації наприкінці 1980–1990-х років кримські татари почали заново будувати життя на своїй землі.
Це було непросто: потрібно було повернути домівки, землю, влаштувати дітей до шкіл. Але в людях жила надія.
Меджліс — орган самоврядування — допомагав координувати позиції з українською владою, захищати права громади та організовувати соціальні ініціативи. Відкривалися татарські школи, культурні центри, телепередачі.
Діти навчалися рідною мовою й водночас інтегрувалися в українську освітню систему, що зміцнювало зв’язок із Україною.
Люди святкували Рамадан і Ураза-байрам, проводили весілля, уроки з ісламу, брали участь у культурному житті Криму та всієї України.
Мечеті наповнювалися вірянами, імами навчали дітей Корану, жінки вільно носили хустки, молодь здобувала освіту в українських університетах, а літні люди згадували роки вигнання і раділи можливості знову бути вдома. Життя було складним, але відкритим і зрозумілим. Кримські татари відчували себе частиною України й могли говорити те, що думають.
Після весни 2014 року життя кримських татар різко змінилося.
Анексія стала переломним моментом: від свободи й можливостей — до системного тиску та страху. Багато кримських татар виходили на мирні мітинги проти анексії, демонструючи свою громадянську позицію та відданість Україні.
Одним із перших ударів стало обмеження діяльності Меджлісу. Для громади це означало втрату центру, навколо якого будувалося суспільне життя та захист прав народу. Художники, учителі, правозахисники й лідери втратили можливість діяти відкрито, а громада стала більш уразливою перед тиском.
Одразу після анексії почалися арешти й кримінальні справи проти активістів. Наприклад, у перші роки після 2014-го кількох лідерів громади затримали за участь у мітингах і культурних ініціативах.
У 2016–2018 роках під слідство потрапляли активісти, які займалися освітніми проєктами та захистом прав меншин. У 2020–2025 роках репресії посилилися: під наглядом силовиків опинилися релігійні діячі й жінки, які допомагали родинам ув’язнених або брали участь у культурних заходах. Багато з них — матері, які просто хочуть знати, де їхні сини.
Так, у жовтні 2025 року в Криму затримали чотирьох жінок: Есму Німетулаєву, Насібу Саїдову, Ельвізу Алієву та Февзію Османову. Їх звинуватили в участі у забороненій організації. Раніше під арешт потрапляли Латифа Малахова та Ельвіра Аблязова.
Такі випадки демонструють динаміку тиску: від цільових дій проти лідерів громади — до масового контролю та залякування всіх верств суспільства.
Під цим тиском люди стали обережнішими в розмовах про культуру, релігію та права, а багато активістів змушені були емігрувати або обмежити свою публічну діяльність.
Релігійне життя трансформувалося: зібрання в мечетях і уроки з ісламу відбуваються з обережністю, частину освітніх програм закрито. Попри обмеження, іслам залишається важливою частиною ідентичності, а збереження традицій і мови допомагає громаді підтримувати культурний зв’язок із минулим.
Культурне життя також зазнало серйозних змін. Татарську мову обмежують і вилучають зі шкільних програм, підручники піддають цензурі, багато вчителів і активістів виїхали. Журналісти та блогери, які розповідали про права кримських татар і зв’язок із Україною, зазнавали погроз. Частина громади емігрувала, і тепер саме діаспора за межами Криму підтримує мову, пісні, історію та традиції.
Російська влада проводить рейди в мечетях, заарештовує мусульман, чинить тиск на релігійних лідерів і їхні родини. Це частина системної стратегії, спрямованої проти мусульманської ідентичності та політично активного населення. Крим став не «поверненням у рідну гавань», як твердить російська пропаганда, а ще одним регіоном, де реалізується репресивна політика. Ця політика ґрунтується не лише на колоніальному підході до «непокірних народів», а й на прагненні кремля зруйнувати будь-які структури, здатні до самоорганізації поза державним контролем. Під приводом «боротьби з екстремізмом» російська влада фактично криміналізувала ісламську ідентичність кримських татар, продовжуючи лінію імперської асиміляції та культурного знищення.
Кримські татари продовжують чинити спротив, беручи участь у мітингах, зберігаючи традиції та підтримуючи одне одного. Для українців це сигнал: права меншин і свобода віросповідання на окупованих територіях — частина спільної боротьби за справедливу й безпечну Україну. Їхня стійкість показує, що тиск і страх не можуть зламати дух народу, а боротьба за ідентичність залишається живою й значущою.