Тріщини в американсько-«ізраїльській» позиції стали очевидними для всіх, хто не перебуває всередині вашингтонського наративу.
Війна США та «Ізраїлю» проти Ірану вже перейшла у фазу, яку навіть оптимістичні заяви Пентагону не можуть приховати: це затяжний, дороговартісний і стратегічно проблемний конфлікт.
Експерти й коментатори зазначають, що тріщини в американсько-«ізраїльській» позиції стали очевидними для всіх, хто не перебуває всередині вашингтонського наративу.
Одна з центральних тем — систематична неспроможність багаторівневих систем ППО США та «Ізраїлю» (Patriot, THAAD, Arrow, David’s Sling, Iron Dome) надійно зупиняти іранські удари.
Іран використовує класичну асиметричну тактику: комбінацію дешевих дронів-камікадзе (вартістю $20 тис.) із балістичними ракетами, хибними цілями та масованими залпами.
Результати перехоплення виглядають невтішно навіть за відкритими даними:
В ОАЕ зафіксовані випадки, коли на дві іранські ракети витрачалося шість перехоплювачів Patriot — і все одно були влучання.
За офіційними (заниженими) даними «Ізраїль» за 11 днів війни отримав 9115 заявок на компенсацію збитків від ракетних ударів (6586 будівель, 1044 одиниці обладнання, 1485 транспортних засобів).
Американські бази в регіоні (Кувейт, Бахрейн, Катар, ОАЕ, Ірак та ін.) евакуюються під безперервними атаками вже понад два тижні — без видимого перелому.
Це не поодинокі провали, а системна криза: запаси перехоплювачів виснажуються катастрофічно швидко. США вже перекидають THAAD із Південної Кореї (фактично залишаючи союзника), а «Ізраїль» сигналізує про критично низький рівень балістичних перехоплювачів.
Іран же, завдяки допомозі росії та Китаю, нарощує виробництво ракет і дронів у рази швидше, ніж Захід здатний поповнювати дорогі PAC-3 та SM-3/SM-6.
Особливе місце у критичних зауваженнях експертів і військових фахівців займає фігура міністра оборони США Піта Хегсета. Його прямо називають відповідальним за найгіршу кадрову політику в Пентагоні за останні десятиліття і найменш компетентним керівником військового відомства США за всю історію країни.
Після приходу на посаду Хегсет провів чистку, звільнивши значну кількість досвідчених генералів і адміралів та замінивши їх лоялістами без серйозного оперативного досвіду.
Наслідки:
втрата інституційної пам’яті та здатності планувати складні багаторівневі операції;
відсутність реалістичної оцінки іранських можливостей (зокрема недооцінка децентралізованої структури КСІР та їх здатності вести тривалу війну на виснаження);
публічні заяви Хегсета про «повний контроль неба над Іраном уже скоро» та «абсолютне домінування» виглядають дедалі більш відірваними від реальності на тлі ударів по американських базах і танкерах в Ормузькій протоці.
Хегсета неодноразово звинувачували в тому, що він зосереджується на телевізійній риториці та лояльності до Трампа, а не на військовій ефективності. Його фрази на кшталт «жодних дурних правил ведення бою», «жодної пощади», «ми воюємо, щоб перемогти» звучать ефектно, але на практиці призводять до ескалації без стратегічного результату.
Іран веде багатопрофільну децентралізовану війну:
прямі удари по базах США у восьми країнах регіону;
атаки хуситів у Червоному морі;
удари по танкерах в Ормузькій протоці (вже зафіксовано три атаки за добу з розливами нафти масштабу Exxon Valdez);
проксі-дії в Іраку та Лівані.
Ормузька протока (20% світової нафти) перетворилася на «зону смерті». Ціни на нафту зростають, попри використання резервів. Союзники США дистанціюються: європейські країни (Іспанія, Франція, Британія) та Південна Корея відмовляються від активної участі та повертають свої системи ППО.
Кероване перемир’я із серйозною втратою американського престижу.
Переформатування регіональних альянсів (Саудівська Аравія, ОАЕ, можливо навіть Туреччина почнуть шукати баланс без опори на США).
Глобальна ескалація із закриттям Червоного моря, ударами по об’єктах НАТО в Румунії та новим тиском на Тайвань / Південно-Китайське море.
Війна з Іраном 2026 року стає найяскравішим доказом того, що кількісна перевага у високотехнологічній зброї більше не гарантує швидкої перемоги над державою, готовою до війни на виснаження та здатною використовувати асиметричні й значно дешевші засоби ведення війни.
США та «Ізраїль» завдають значної шкоди інфраструктурі Ірану (заявлено про понад 15 000 уражених цілей), але не можуть зламати опір і не здатні захистити власні сили та союзників від ударів у відповідь.
Ключовий урок уже очевидний: стратегічне високомер’я («ми можемо вести війну на наших умовах») призвело до ситуації, коли найдорожча армія світу виглядає вразливою перед поєднанням дешевих дронів, наполегливості та грамотно організованої оперативної децентралізації.
Поки Хегсет продовжує говорити про «прогрес», бази евакуюються, танкери горять, а перехоплювачі закінчуються.
Це вже не просто близькосхідний конфлікт — це тест на життєздатність усієї повоєнної системи американського домінування. І поки що цей тест Вашингтон провалює.