Тлумачний словник стверджує, що емпатія є чуйним ставленням до чийого-небудь горя, чиїхось переживань. США ніколи не були співчутливими.
Нова адміністрація Білого дому у всій красі показала всьому світові, що гроші та слава їм важливіші за життя, не кажучи про смерті ні в чому невинних дітей (хай то в Україні чи Палестині). Коли на кону мільярдна ділова угода, можна пожертвувати кількома чужинцями, що мешкають поза США.
Державний секретар із команди Дональда Трампа, колись ворог авторитарних режимів, — тепер вихваляється тим, що безцеремонно депортує іммігрантів та анулює їм візи, а на ракетні удари РФ та Ізраїля не звертає уваги. Справи далеких країн, які нібито не впливають на світовий порядок, не турбують хлопців на Капітолійському пагорбі у Вашинґтоні.
А проте, син біженців із Куби, які втекли у Флориду від комуністичної диктатури, Марко Рубіо зайняв дзеркальну позицію щодо свого ідеологічного ворога — Фіделя Кастро. Президент Сальвадору Наїб Букеле, можливо, знайшов найкращий опис для нового підходу держсекретаря США до диктаторських режимів: «Сміливий хуліган крізь сльози емодзі».
Це зовсім не схоже на латиноамериканця Рубіо 2008 року, коли він був спікером Палати представників штату Флорида. Він став першим громадянином США кубинського походження, який обійняв цю високу посаду.
Невдовзі він відмовився проводити слухання щодо будь-якого із законопроєктів, які мали на меті утискати біженців та іммігрантів із країн, де панують диктатури (Венесуела, Нікараґуа тощо). Рубіо тоді заявив, що не хоче виглядати «антиіммігрантом, оскільки сам дитя мігрантів».
Під час президентських перегонів 2016 року на Республіканському національному з'їзді Рубіо із ніжністю говорив про своє виховання батьками-нелегалами, які втекли з острова несвободи. Він вихваляв переваги «американської винятковості» та обіцянки країни, «заснованої на принципі, що кожна людина має Богом дані права».
Важко уявити Рубіо, який вимовляє таку промову сьогодні. Теперішня тактика депортації латиноамериканців також далека від того майбутнього, яке Рубіо уявляв десятиліття тому, коли запропонував план імміграційної реформи, передбачаючи шлях до громадянства для 11 мільйонів нелегалів, але так і не був схвалений обома палатами Конґресу США.
«Вивести цих знедолених, гнаних автократами світ за очі людей із тіні — у наших національних інтересах. Ми, американці, — без перебільшення, найжалісніша, найчутливіша нація на Землі. Ніхто не може змагатися з нами у найвищому рівні емпатії», — сказав тоді Рубіо. Зараз Марко не згадує ці слова, а лише пихато насміхається.
Політологи з університетів Гарварда, Єля, Стенфорда і Берклі кажуть, що бачать небезпечні паралелі між політикою Кастро та адміністрацією Трампа. Вони здивовані тим, що Рубіо також їх не бачить (або свідомо вдає ігнорування заради збереження високої посади в адміністрації 47-го президента США).
«Дискурс диктатора Кастро був по суті таким самим, як і у Трампа: якщо ви не згодні, забирайтеся з цієї країни, а якщо ви не той кубинець, то вам тут не місце. Трампісти віддзеркалили політику Кастро», — зауважує професорка історії Куби, докторка наук Ліліан Ґерра.
Із нею погоджується земляк Рубіо — пуерториканець із Флориди, професор політології Едуардо Ґамарра. З його слів, «неможливо зрозуміти, як Марко Рубіо може схвалювати цю політику і бути її виразником, адже ще донедавна був її відвертим противником».
У підсумку поворот Рубіо зумовлений політичним прагматизмом та зовнішньополітичним реалізмом. Він уже не є тим молодим романтиком-ідеалістом, а перетворився на звичайного гвинтика складної бюрократичної машини, яку веде у безодню безвиході 47-й президент США.
Крім того, як раніше повідомляла медіаагенція «Останній Бастіон», місяць тому Рубіо назвав війну в Україну «проксі-війною» між США та РФ. Держсекретар волів би зосередитися на проблемах і викликах західної півкулі, керуючись «Доктриною Монро».