Українцям слід якнайшвидше позбутись зайвого романтизму і заглянути у холодні очі дійсності. Це піде на користь загальноукраїнській справі.
2 майдани, які загрузли у чварах і закінчилися поразками — одна одної ганебнішими, уже мали б спонукати розумних людей до висновків. А саме, що лідерські прожекти «русскаго міра» можна здолати тільки єдиним національним лідерським проєктом.
У постколоніальному, постгеноцидному соціумі з несформованими та невкоріненими політичними інституціями із традиціями, яке до того ж перебуває у стані гострого протистояння з ядерною державою, особа лідера і вертикальна ієрархічна організація мають надважливе значення. Це безапеляційна істина!
Тож постійне знецінення лідерів і лідерства не призводить до формування вільного громадянського суспільства, перетворює свідоме товариство на аморфний спред. Знецінення прокладає шлях антиукраїнській чужинській диктатурі (згадайте тріумф Януковича 2010-го і Зеленського 2019-го).
Заклики не др*чити на старих лідерів і нескінченні судомні пошуки нових (борони Господь) «свіжих ліц», що як той рояль з анекдоту. Тобто, коли сидять уже у кущах, куди їх посадили куратори «нєважно-какой-национальості», і ждуть, коли оброблене маніпуляторами стадо їх «знайде».
Власне, крім деморалізації та дезорганізації нічого не дають. І з часом перестають діяти на критичну масу свідомої публіки і починають викликати гостру ідіосинкразію та вороже ставлення до осіб, які їх генерують.
Фінал Майдану 2004 року — конституційна реформа, яка обрізала повноваження українського президента. Вона унеможливила бажані майданівцями зміни.
Фінал Майдану 2013-2014 років — та ж таки конституційна реформа, перехід влади до дніпропетровського клану на чолі з олігархом Коломойським, який про*бав 3 області. Цим поставив підніжку українському президенту, зрізавши його рейтинги, унеможлививши глибокі позитивні зміни.