•  

Люстрація. Це ж дуже просто. Набагато простіше за наші закони… (частина друга)

550
Поділитися
Люстрація. Це ж дуже просто. Набагато простіше за наші закони… (частина друга)

Частина перша: «про тонкощі лінгвістики, корупцію, люстрацію й все, що з цим рифмується»

  Люстрація. Це ж дуже просто. Набагато простіше за наші закони…

Якось випадково опинився на святкуванні річниці з дня народження Тараса Шевченка у Полтаві. Саме випадково – хоча поважаю й цю дату, й самого генія нашого народу. Так от: дивлюся, хто ж зібрався біля пам»ятника Кобзареві навпроти краєзнавчого музею? Покладати квіти налаштувалася ціла колона. Це булиякраз ті урядовці, котрі правили й встановлювали свій соціальний «мікроколімакс» у нашій губернії за часів Януковича й трохи «до»… Бачу: на чолі колони стоїть О.У. – якраз мій добрий знайомець, колишній секретар полтавського обкому ЛКСМУ, а на даний момент губернатор. Прізвище О.У. знайоме багатьом полтавцям, не буду його згадувати тут всує, бо ця людина все ж за часів недавньої Революції Гідності й сама повелася доволі порядно й не сприяла роздмухуванню цивільного конфлікту в суспільстві. Та втім, усі чиновники такого рангу сумлінно виконували саме настанови злочинного уряду й потім, вже при Порошенку (й раніше трохи), їх почали зміщувати з посад.

Але підкреслюю: на той момент, про який пишу, усі вони були на своїх кріслах. Й сиділи міцно! Та й не це навіть мене тоді сильно вразило. До

пам ятника Тарасу вишикувалася ціла черга з… усіх колишніх секретарів обкому й райкомів ЛКСМУ! За ними також стояли в колоні їхні заступники й начальники відділів. Начебто нічого не змінилося за 18 (на той час) років Незалежності України, й усі ті, хто грали за совкових часів другорядні та третьочергові ролі маленьких комсомольських божків раптом струхнули з себе порох радянської епохи й зайняли стрій до нової суспільної «кормушки»… Мені стало не по собі. Адже нічого не змінилося у нашій Полтаві, та й напевне, в усій країні.

А на манєже – всьо ліца тє же! Раніше вони з такою ж запопадливістю й молодечим завзяттям покладали квіти до пам ятника генію найжахливішої революції за часів людської цивілізації, Володимиру Леніну…Сьогодні моляться Шевченку. Завтра, не моргнуть оком, стануть під прапори Степана Бандери…

То невже ми тупо надіялися, що ці ось люди, запеклі й законсервовані епохою конформісти й пристосуванці зуміють вивести Україну з кризи?

То невже вони, ці просяклі нафталіном пристосуванці, так і залишаться у коридорах української влади, й ніхто з нас цього дуже не помічає, а всі тільки й лають Партію Регіонів та комуністів… А про комсомольців-функціонерів потужного апарату примусу й радянського зомбування – забули? Як колишній працівник обласної комсомольської газети, запевняю вас: якщо забули, то дарма!

Це дуже сильний, соціально згуртований клан суспільства. Вони у більшості своїй – налаштовані й орієнтовані й далі співробітничати з Росією, як із своєю звичною метрополією. Вони, тобто значна більшість з них, тих, хто встиг розумно розпорядитися «золотом партії» – давно вже стали олігархами. Або ж – прислужниками олігархів. Й мафіозний цей клан повсюдно сіє й відновлює, відтворює у поколіннях совкові звички хабарництва, конформізму й… не побоюсь цього «кліше» – великодержавницького російського шовінізму. Які вже там українські патріоти? Які народні обранці й слуги нації? Покладання квітів до

пам ятників Великого Кобзаря – то тільки зовнішній камуфляж. Антураж, так би мовити.

Якби я був нардепом у ВР й приймав оті славнозвісні закони про люстрацію, то обов язково ввів би пункт: чи працював в органах ленінського комсомолу? Й усіх тих, хто встиг «відмітитися» хоча б на посаді заступника першого секретаря райкому ЛКСМУ – одразу відправляв би на заслужений відпочинок (благо у деяких вік насправді вже передпенсійний). Для держави цей крок вийшов би дешевшим, аніж й надалі плодити у рядах урядовців й чиновників отих самих… До корупції схильних громадян… У нас достатньо молодих кадрів, котрі заповнили б цю прогалину в бюрократичних лавах. Як говорив екс-президент Чехії Вацлав Гавел, краще ще 5 років помилок, ніж 50 років стагнації.

Нічого, що подібного пункту в Законі про люстрацію немає (що колишніх «комсомолят» треба відсторонювати від державних посад). У людей наших достатньо мудрості, щоб й без «вказівок згори» ініціювати звільнення тих чи інших одіозних фігур місцевого політикуму… Ну, а від цих, на перший погляд, локальних прикладів перейду до загальних принципів.

Знов таки, підкреслюю: я не жадаю чиєїсь «крові» й репресій проти тих, хто довів нашу країну до зубожіння, до рівня посміховиська для європейських держав. Варто не тільки проявити гуманність, уникнути масових розстрілів чиновників, як це робили у Китаї. Варто не допустити над «пенсіонером союзного значення» жодної громадської наруги, нехай мирно стають отими пенсіонерами й пишуть мемуари. Аби не шкодили от тепер!

Як же в нинішніх умовах нам зовсім обійтися без особливих репресій? Згадаємо приклад недалеких сусідів.

Коли британці в середині 50-х років минулого століття покинули свою колонію Сінгапур, громадянам цієї малої держави-країни дісталася дуже слабка законодавча база, неосвічене населення, низькі зарплати, непрозора економіка. Але найбільш дошкуляла повсюдна корупція. Може комусь це неприємно буде почути, але символом боротьби з хабарництвом, гаслом часу, для громадян стало: «Хочеш перемогти корупцію, будь готовий відправити за грати своїх друзів і родичів».

А ви – готові? Чи переможе-таки звичне для українця кумівство?

Державну кампанію очолила в Сингапурі команда політика Лі Куан Ю, її метою стало знищення корупції. Кампанія складалася з чотирьох елементів. Перший – з явилася незалежна служби по боротьбі з корупцією. Другим кроком було – позбавити усіх чиновників, незалежно від рангу й заслуг колишніх перед державою недоторканності. Позбавили недоторканності й їхні родини. Агенти незалежної служби по боротьбі з корупцією (умовно назвемо її СБК) отримали право перевіряти банківські рахунки, майно не лише самих чиновників, але і їхніх дітей, дружин, родичів і навіть друзів! Якщо з ясовувалося, що клерк і його оточення живуть не за своїми можливостями, СБК автоматично починало розслідування. Без санкцій згори. Розслідування були зосереджені спочатку на великих хабарниках у вищих ешелонах влади. З дрібними чинушами-шахраями боролись теж. Але більш лояльно. Й це, водночас, був ще більш трудомісткий процес: уряд спрощував процедури прийняття адміністративних рішень, видалили всяку двозначність із законів. Паралельно судам було надано право конфісковувати доходи, отримані в результаті корупції.

Рік 1989-й. Розпал боротьби з корупцією. Максимальну суму штрафу за корупційні дії збільшили з 10 до 100 тисяч сінгапурських доларів. Дача неправдивих показань СБК або введення слідства в оману стало порушенням, карається тюремним ув'язненням і штрафом до 10 тисяч доларів. Причому,СБК не раз проводило розслідування дій і самого Лі Куан Ю, і на адресу його родини. Правда, результатів вони не мали... За час діяльності СБК було притягнуто до кримінальної відповідальності кілька міністрів, десятки громадсько-політичних діячів, менеджерів державних компаній.

За що могли посадити в тюрму? Тут не було компромісів.

Приміром, коли одного міністра «засікли» у тому, що в 1975 році він здійснив туристичну поїздку до Індонезії зі своєю сім'єю. Поїздка була оплачена підрядником, які будував житло, замовлене державою.

Пізніше з ясувалося також, що міністр отримав від цього ж підрядника особняк вартістю 500 тисяч доларів, а також два пільгових кредити. Міністр був звинувачений у хабарництві й засуджений до чотирьох з половиною років. Він оскаржив вирок, але звинувачення залишили в силі. Правда, термін ув'язнення хабарника був дещо зменшений.

В тодішньому Сінгапурі була фактично введена «презумпція винності» будь-якого державного чиновника або ж державної громадської організації. За законом дозволялося вважати доказом хабара, якщо доводили: обвинувачений жив не за статками або мав об'єкти власності, які він не міг придбати на свої законні доходи. Фактично заїоди буди справді драконівськими: держава переносила тягар доведення своєї невинності на службовця. Адже саме останній мав переконати суд, що винагороди (а він одержував й легальні премії) не були отримані в рамках корупційної схеми. Винного ж у корупційних діяннях чиновника карали «по повній»: його майно конфіскували, він сплачував величезний штраф, часто відбував кару й у в'язниці. При цьому його сім'я вважається зганьбленою!

У нас же поки що навпаки! Політика – це такий «бізнес». А якщо ти насправді примудряєшься на «рибному місці» мати якийсь зиск для себе й своїх дітей, то тебе тільки поважають за це твої сусіди.

Ну, й нарешті суттєвим елементом антикорупційної реформи в маленькому Сингапурі було радикальне підвищення зарплати чиновникам. У суспільстві поширилася думка, що держслужбовцям варто платити великі зарплати саме тому, що вони заслужили (бо вони порядні, чесний і уряд). Якщо ж «державним людям» недоплачувати й економити на зарплатні бюрократа, товін може піддатися спокусі... Післі впровадження такої політики в державний сектор перейшли кращі фахівці. А коли в країні почався швидкий економічний підйом, зарплата чиновників та судей зростала пропорційно доходам приватного сектора. Звідси – відсутність подальших будь-яких спокус. Адже статус службовця і судді дозволяв людині гідно прожити самим й дати гарну освіту своїм дітям…

Сама формула розрахунку заробітної плати держслужбовців, яка працює донині, така: рівень зарплатні чиновника визначався з 2/3 доходу працівників приватного сектора порівнянного рангу, показаного ними обома в податкових деклараціях. І нарешті – повна прозорість усіх перелічених засад й обставин. Незалежні й об'єктивні ЗМІ Сингапуру висвітлювали всі.. ну, майже всі факти корупції. Чиновник-хабарник відразу ж стає героєм перших газетних полос.

Ось такі основні кроки успіху в боротьбі з корупцією. Ніяких особливих секретів чи надзвичайних економічних механізмів впливу! Тим більше, жодних політичних репресій. Все – у правовому полі…

А ще, принагідно згадуючи досвід невеличкої китайської провінції, можу у зовсім лаконічному форматі поділитися й досвідом литовців. Коли ця, теж маленька європейська держава, прийняла свій пакет «антикорупційних законів», то в суспільстві одразу відчулося полегшення. І в політичному, й в економічному, й навіть моральному сенсах. Але не все так блискавично відбулося. Одна моя добра знайома, котра тільки років чотири тому обійняла доволі високу чиновницьку посаду, розповіла:

–Спочатку я ліквідувала черги до мого кабінету. Також слідкувала, щоб і ніхто з підлеглих такі черги не «облаштовував»… Потім добилася, щоби моє управління працювало без скарг населення. І відтоді до мого муніципального підрозділу ставлення наших литовських «спецслужб» (котрі теж перед тим пройшли антикорупційну чистку самі) абсолютно лояльне й доброзичливе. Бо там, де немає черг й немає скарг людей – з великою ймовірністю немає й корупційних діянь!

Може, це вже непрозвучить парадоксально, але я от з приводу усього сказаного вище думаю: головна загроза щойно прийнятим антикорупційним законам виникає від поточного рівня корупції. Закони ж бо ці потрібно не тільки прийняти, але і застосувати! А на Україні рівень корупції досі просто фантастичний. За оцінками деяких фахівців, він навітьвище, ніж у Росії! Адже там корупція в пріоритеті чиновників на другому місці – після лояльності Путіну. В Україні лояльність до влади не є стримуючим фактором. Крадуть, беруть хабарі й хабарчикиусі і скрізь. Особливо висока корупція серед силовиків всіх видів, які знаходяться в зоні подвійного ризику: вони корумпуються самі по собі, плюс їх спокушає Кремль для реалізації своїх військово-політичних цілей.

Зауважу наостанок ще й таке. Для Путіна успішна боротьба з корупцією в Україні – справжній нічний кошмар! То можна очікувати, що і в цьому напрямку (не тільки для підтримки бойовиків на Донбасі) потечуть російські грошики… Й українській громадськості треба зберегти щонайсуворішу пильність, аби не відбулися нові факти скупки антикорупційних органів і відповідальних чиновників! Зрозуміло, що закидання депутатів й чиновників від ПР й компартії України помідорами, жбурляння їх в сміттєві баки – це теж методи, хоча й сумнівні. Але зараз українській «вулиці», тобто усім нашим євромайданам доведеться в буквальному сенсі переключитися від революційних кавалерійських наскоків до буденної й виснажливої боротьби з хабарниками й хабарництвом.  

Віталій Цебрій,

журналіст,

Литва