Найчорніша сторінка в історії ХІХ століття, яку росія намагалися стерти, викреслити як страшний сон. Але пам'ять виявилася незнищенною!
Уранці 20 травня 1864 року чотири колони царських військ імперії Романових, що наступали з напряму окупованого Чорноморського узбережжя та гірських земель Малою Лабою, зайняли останній опорний пункт кавказьких мусульман. В урочищі Кбаада (нині це Красная поляна Краснодарського краю – прим. ред.) у верхів'ях річки Мзимта бійці-убихи воювали в останньому запеклій битві із військами російських окупантів.
Сили сторін виявилися нерівними: кавказькі горяни зазнали поразки, вцілілих царські війська добили на полі бою. До того і так нечисленний етнос – убихи – перестав існувати, жінок і дітей росіяни також не пощадили.
Уже наступного дня, 21 травня, цар Алєксандр II Романов оголосив підданим про закінчення Кавказької війни та цілковите підкорення Кавказу росіянами; почалися масштабні етнічні чистки. Після знищення убихів окупанти взялися вирізати цілі села адигів-черкесів, як мешкали на Південь від річки Кубань до Сухумі.
Адиги-черкеси до 1864 року чинили запеклий опір агресії росіян до останньої можливості. Як зізнавалися у листуванні та донесеннях самі ж царські генерали – учасники тієї війни, щодо підкореного самодержавством народу було здійснено геноцид таких масштабів, які раніше не були відомі людству.
У своєму прагненні захопити родючі землі Східного Причорномор'я імперія Романових не гребувала ніякими методами. Черкеські села випалювалися сотнями, жінки, люди похилого віку, діти знищувалися лише за те, що називали себе адигами, убихами, шапсугами, абазинами та кабардинцями, бо жили на своїй землі.
Слід зауважити, що Східна Черкесія – вона ж Кабарда – була завойована росіянами ще у 1825 році, після чого основною ареною боротьби стала Західна Черкесія. Впродовж наступних 14 років окупаційний контингент розбудував систему берегових укріплень, покликаних повністю блокувати черкесів із моря, серед них у 1838 році заклали Форт Алєксандрія – нині Сочі.
Наступну чверть століття російські окупанти здійснювали методичний етноцид черкесів, які не хотіли коритися чужинцям із Півночі. Трагічний фінал настав 21 травня 1864 року.
У цей день, після тотального винищення й вигнання з правічної землі, найчисельніший (приблизно 6-7 мільйонів осіб – прим. ред.) кавказький народ мусив обирати між смертю і втечею на Південь до турецького султана. Більшість обрала останнє, шукаючи прихисток у мусульман-єдиновірців.
Як стверджують сучасні історики, приблизно 90% черкесів зазнали геноциду, решта мусила тікати світ за очі від шаленого російського терору. Адже військово-колонізаційний режим, встановлений на завойованій території Черкесії, створив нестерпні умови існування для уцілілих.
Нині мільйони нащадків черкеських вигнанців-мухаджирів проживають у десятках країн по всьому світу, найбільше – у Туреччині (понад 2 мільйони осіб – прим. ред.). Водночас на своїй історичній батьківщині кавказький народ виявився штучно поділений окупантами на 4 покірні "субетноси": кабардинців, адигейців, балкарців і черкесів, – росіяни нараховують їх сукупно до 700 тисяч осіб.
Згідно з відкритими архівними джерелами, за весь час сумнозвісного підкорення Кавказу проти черкесів, яких було набагато менше росіян, воювало: 5 імператорів, 1 принц, 50 генералів, 2 фельдмаршали, 1 барон, 1 мурза, 1 хан, 1 великий князь, 5 князів, 2 адмірали, 3 графи, 1 маркіз, 2 бригадири, 7 отаманів. Водночас щорічно у війні проти черкеського народу вмирало понад 30 тисяч російських солдатів і витрачалося близько 1/6 частини бюджету імперії Романових.
Своєю чергою, як раніше повідомляв "Останній Бастіон", за нинішньою війною необільшовицької росії ми не повинні забувати, що імперія в різні віки чинила агресивні дії. Особливо щодо поневолених і малих корінних народів.