Але саме цього дня стало зрозуміло, що капітуляцію нам намагаються оформити.
Не як акт здачі під білим прапором, а як пакетну «угоду», підписану в правильній локації, правильним тоном і з правильними словами про «прогрес». Мар-а-Лаго — не дипломатичний майданчик. Це приватна сцена власника. І коли президент країни, яка четвертий рік б’ється з імперією, приходить «домовлятися» в приватну резиденцію американського президента, який мислить війною як бізнес-кейс — це не «саміт». Це кастинг. Це співбесіда. Це момент, коли Україну перестають сприймати як суб’єкта, а починають сприймати як змінну у чужій бухгалтерії.
Найбрудніша правда в тому, що зміст зустрічі фактично визначився ще до неї — під час двогодинного дзвінка Трампа з путіним. Це ключ. Бо коли спершу узгоджують рамку з агресором, а потім цю рамку показують жертві — це не медіація, це продаж. Не «мир», а меню: ось умови, за яких кремль готовий зробити паузу у геноциді — обирайте, який соус вам більше пасує. Саме тому на виході з Мар-а-Лаго ми почули не конкретні рішення, а обгортку: «дуже близько», «можливо, дуже близько», «95% шляху», «кілька колючих питань». Це мова шоу, мова брокера і людини, яка хоче продати процес як результат, бо результат — болючий і токсичний.
Трамп у цій історії — не медіатор. Він — брокер угод, який плутає мир зі швидким закриттям проблеми. Йому не потрібна поразка агресора — йому потрібен заголовок «я зупинив війну». Йому не потрібна справедливість — йому потрібна угода, яку можна показати електорату як трофей. І тому москва його обожнює: бо кремль роками мріяв про Захід, який сприймає війну як «конфлікт інтересів», а не як злочин. У такій логіці путін не злочинець — він партнер по торгу. Буча не підстава для трибуналу — вона «трагічний контекст». Маріуполь не вирок — він «складний епізод». А Україна, якщо не погоджується, автоматично стає «стороною, яка не хоче миру».
Далі — конкретика. Перше, що реально лежить на столі, — «гарантії безпеки». Публічно це продають як «прорив» і «майже готово». Але суть гарантій у цифрі: горизонт, який нам пропонують як базу, — 15 років. Зеленський, щоб не виглядати тим, хто підписує собі вирок на майбутнє, просить 30–50. І оце найточніший знімок зустрічі: країні, яку хочуть знищити, продають безпеку як строкову підписку, а не як незворотний статус. Це не мир. Це відкладена війна з таймером. Через 15 років хтось у Вашингтоні чи Берліні скаже: «Обставини змінилися, давайте ще раз домовимось із росією». І цей «мир» перетвориться на новий Мінськ — тільки в більш дорогій упаковці.
Друге — Донбас. Тут пастка відкрита й цинічна. росія вимагає повного виведення українських військ з усієї території Донбасу в обмін на «мир» — тобто вимагає віддати те, що вона не змогла взяти. Україна, відбиваючись, намагається запропонувати «компроміс» у вигляді демілітаризованої «вільної економічної зони», де нібито мають відійти обидві сторони, без офіційного визнання втрати неокупованих міст. Але давай називати речі своїми іменами: це не компроміс, це спроба уникнути слова «здача» там, де механіка вже задається москвою. Як тільки території перетворюються на «колючі питання», війна перестає бути злочином і стає бухгалтерією. А в бухгалтерії агресор завжди забирає «прибуток», жертва — «оптимізує збитки».
Третє — Запорізька АЕС. Захоплений силою стратегічний об’єкт, який мав би бути символом окупації і злочину, в цьому треку перетворюється на «питання управління та розподілу електроенергії». Це не дрібниця. Це технологія легалізації: окупацію переписують у «спільні механізми», а потім звикають до того, що агресор адмініструє те, що вкрав. Так створюють норму з грабунку.
Найцинічніша точка — припинення вогню. Україна просить хоча б тимчасове перемир’я (хоча б 60 днів), щоб мати шанс провести процедури легітимації — вибори, референдум, підтвердження суспільством умов будь-якої угоди. Кремль відмовляється: ніяких пауз до повної угоди, бо «це затягне війну». І ось де видно абсолютну відбитість трампівського «миротворення»: він не ламає цю логіку, він її приймає як «раціональну». Тобто агресор прямо каже: жертва має підписувати долю країни під обстрілами, без права на демократичну паузу. А Вашингтон цього не рубає як неприйнятне. Це і є момент, коли «перемовини» перестають бути процесом миру і стають процесом примусу.
Тепер — найогидніший фрагмент зустрічі, який став моральним діагнозом. Трамп публічно озвучив кремлівський ребрендинг путіна: мовляв, путін «хоче бачити Україну успішною», готовий «допомагати відбудові», постачати «дешеву енергію» — і так, це «звучить трохи дивно». Це не «дивно». Це злочинне перевертання реальності, де підпалювача продають як пожежника. Це і є пастка, про яку ти говориш: геноцид намагаються «закрити» швидкими домовленостями, щоб повернутися до бізнесу з агресором і паралельно грати в геополітичну ілюзію «перетягнемо росію від Китаю». Проблема лише в одному: росію не перетягнуть. росія перетягне. Вона візьме паузу, частково зламає ізоляцію, відновить ресурс і повернеться. Бо її мета — не «компроміс». Її мета — контроль над майбутнім України. І цей факт неможливо заклеїти словами.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»