Розмова – голкою у сіно. Як і завжди – про те, про се. Куди це чорт мене несе?.. (Леонід Талалай)
Пересічний, небайдужий до долі України юзерський загал інколи агресивно скептично вішає образливі ярлики на нашу блогерську братію. Має право, і це не коментується. Є й за що.
На свій захист скажемо лише те, що більшість з тих, кому час подарував можливість перебрати на себе функції політбюро і ТАРС, має таки шляхетну мету. Братія намагається своїми словами донести до загалу бачення тієї чи іншої проблеми та упевнити своїх у безсумнівно правильній позиції, а чужих та тимчасово заблукалих залучити/повернути на свій бік. Якщо вдасться.
Тому звинувачення диванних оглядачів у графоманській енциклопедичності трохи некоректне. Усі ми такі – напівфабрикати епохи. І тут головне, звісно, як на нас, не збитися на "сам ти дурень". Твори, виставляй, утирайся.
Автор свої уподобання сором’язливо прихиляє ближче до поміркованого "інтегралізму". Всіляко намагаємося обійтися без дуче зі стріляниною і стоїмо на очевидному – на перспективній ефективності поєднання термінів "горбатий" і "могила". Колись воно все одно спрацює, повиправляє.
Але зачіпає легкість, з якою леґіні блоґерського фронту, котрі тримали лінію розмежування з мудозвонством, манкурством і маразмом шоуменства, раптом припускають, що блазень здатен в'їхати у постулат Дмитра Донцова: нація – це «воля щось спільне творити».
Можна порівнювати засади нашого еталонного націоналіста пана Донцова з профанацією самого принципу об'єднання нації "найвеличнішим лідером сучасності"? Це асфальт до пам’ятників Мазепи і Пушкіна та однаково яскраві ліхтарі над ними – національна ідея?! "Нелохові" вуха манкурта напоказ стирчать навіть з вишиванки, бо оте на ньому – таки косоворотка.
"Ніякої різниці", можливо, й настане колись, як всядемося років через ген-ген за одним застіллям, поміняємося з мокшею одностроями на пам'ять, почуємо каяття. Сьогодні ж ти мені, рязанець – ворог, вбивця, ординець. І моя вишиванка закривавлена тобою, сусіде у косоворотці.
Там ще у пана Дмитра – про суспільну еліту. Подумки вишикуйте квартал при владі і припасуйте хоч би до когось з них оце донцове: «вибрані — це ті, хто вимагає від себе більше ніж інші, навіть якщо ці вимоги їм не під силу». Це Єрмак, Подоляк, Люся, Юзик, Венедіктова, Татаров, Шкарлет, Мендель, Арахамія, Тищенко, баби-сосни – еліта?! Зе – еліта?? Ну-ну.
Залюбленими у зелену цвіль мусується теза про прагматизм навчання в процесі управління. Мовляв, трускавецька приходсько-церковна підготовка у процесі практики президенства набуває цивілізованих ознак адекватного сприйняття, і клоун на наших здивованих (вибалушених?) очах виростає до рівня рішучого патріота.
Знімаємо фішку щодо «учитися, учитися і ще раз учитися». Бо якого ханатка країна має розплачуватися за неуцтво вискочки? Нормальні вчаться перед тим як, а не після того, як у споднє наваляли.
P.S. Трохи конкретики навздогін. От сядьте десь зручніше, усі наші все ще зачаровані бубочкою 27 відсотків, і спробуйте побути об’єктивними. Абстрагуйтесь від Кварталу, Голобородька і ситуативного візаві Байдена.
Кажуть,у приполтавських Стасях люди стали помічати, що від останніх зашкварів Боунапартія починає зо сміху виздихати поголів’я їхньої птахофабрики! Та й те, як ще інакше несучки могли сприйняти фантазії найвеличнішого про Універ майбутнього ім. В.О. Зе'ського? А озеленення Галактики?.. Хто б цьому садоводу хріновому нагадав, що про квітучі яблуневі сади на Марсі вже співалося. Ну, і, скажіть, хто отут з нас передозувався? І не факт, що Астрою плюс Зенекою.
Вашого ницого чоловічка, зелені, накрив синдром мільярда (сім з половиною – на бурсу, сотню – великим крадіям, ще один – в пагінці у найближчі три роки, туди-сюди). Це тільки нам здається, що й стаття 110 про оце?