Майстрів своєї справи Кремль завжди тримав у цупких пазурях, шантажуючи й погрожуючи їхнім сім'ям. Такою була доля й української кінозірки.
Правда, яку совєти ретельно приховували... Леонід Биков загинув в автокатастрофі за 4 місяці після свого 50-річчя, у квітні 1979-го; останні роки його життя пройшли не легко — він боровся за долю свого сина Олександра.
Олеся (його так кликали в сім'ї) совєти запроторили до психіатричної лікарні. Причиною був конфлікт з командуванням під час служби в армії: начальство не хотіло відповідати за жорстоке побиття Сашка, тому поступило у своїй «класиці жанру» — приховали сліди злочину, підставили, зруйнували життя.
Приписали Олесю діагноз шизофренія, тим самим, закривши шлях в нормальне життя. А для того, щоби зняти фальшивий діагноз, знадобилося 10 років, адже лікарі не хотіли братися, щоби не мати проблем з Міністерства оборони СССР.
На тлі цього у Леоніду Бикова було декілька інфарктів, а згодом, він звільнився з Київської кіностудії імені Олександра Довженка і за кілька днів зіткнувся з вантажівкою. Його син продовжив боротьбу за свою долю після смерті батька й регулярно проводив акції протесту.
Його посилали колами: з однієї інстанції в іншу, лікарні, військкомати, комісії та перекомісії, листи в ЦК КПУ, Політбюро СССР тощо. Олександр хотів зняти обмеження на професію й працювати хоча б шофером чи вантажником, аби просто прогодувати сім'ю.
Та Олесь був не зі слабих, 7 березня 1989 року він вийшов на Хрещатик, на голодування. Совєти, звісно ж, хотіли зробити шоу й підігнали «швидку» із «дурдому», але люди відтіснили — були часи перебудови.
Згодом син Бикова поїхав до Москви із проханням про еміграцію — стояв із плакатом біля однойменного готелю: «Комуністи, я не хочу з вами жити!». Тоді його скрутили, відвезли у тюрму «Матроская тішина», а за 5 днів відправили до Києва.
Олесь пробував декілька раз втекти, але на кордоні його завжди ловили, заарештували, він голодував 5 днів у камері Виборзького КГБ у Лєнінградській області. Його знову клали у «дурку», відправляли до мадярського табору для біженців, занурювали в крижану воду й це далеко не кінець списку того пекла, що совєти робили із Биковим-молодшим.
Зрештою, подальша доля склалась наступним чином: 1991 року в Австрії незалежні психіатри визнали Олеся здоровим, а потім він оселився в Канаді (як політичний біженець). До нього приїхали дружина і троє дітей, також у Канаді народилась четверта дитина, проте вертатися в країну, де було зруйновано його життя, Олесь категорично не хотів.
Проте, саме таку країну дуже люблять згадувати добрим словом і ностальгією, — країну пекла і дуже люблять пригадувати прекрасне совєцьке кіно про льотчиків й публікувати красиві портрети Леоніда Бикова. Ось така лицемірна реальність «потєравшихся».
Опріч того медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує читачам, що Верховний суд РФ відмовився розсекречувати архіви НКВД. Правда про злочини сталінського режиму і більшовицьких каральних органів у 1930-х роках ще довго перебуватиме під замком.