Аж ніяк не після нашої перемоги, але до неї українці мусять змінитися. Ми не мамо права на забуття російських злочинів проти нашого народу.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).
Навіть не двояке, а подвійно негативне враження справили скорботні пики "еліти" з нагоди річниці звільнення Бучі, Ворзеля, Гостомеля, Ірпіня та інших містечок-жертв російського геноциду.
Разить піаром на кістках, тхне театральщиною й небажанням визнати власну дотичність до немислимої трагедії.
Будинки можна відбудувати, шибки можна вставити, дахи можна полагодити, кущі можна досадити, а от чи можна обманути себе?
Чи можна після пережитого хоррору вернутися до мелодрам старих звичок, чи всі вже перейшли на українську мову, яка була й лишається основним маркером відмінності від окупанта?
А чи всі вже відмовилися від ру-туба, ру-музики, ру-книги, ру-кіна, ру-спадщини, чи всі перегвалтовані міста вже провели декомунізацію й десовєтизацію своїх вулиць і мізків?
Чи всі вже перестали слухати й дивитися хороших руских в інтернеті, чи всі вже повідписувалися від росмовного контенту?
Чи всі вже провели ретельний аналіз на предмет, чому був профуканий прорив із північного фронту аж попід сам Київ?
А чи всі вже подякували богоносній еліті за ігнорування попереджень американської розвідки?
Розмірковуючи про повоєнну Україну, все впирається у те, чи стане суспільство кращим – а чи далі все, як було, чим більше про це думаєш, тим менше про це хочеться говорити.