Позицію, що суперечить міжнародному праву і національному інтересу, українське МЗС демонструє не вперше
Нещодавно у Берліні відбулась конференція «Міжнародне право проти геноциду». Як відомо, Конвенція про геноцид (1948 рік) трактує цей злочин як «найбільший злочин» у світі.
Звірства російського режиму в Україні вже набули незаперечних ознак спланованого геноциду. Але це потребує юридичного доведення у міжнародному суді. А тому усі звинувачення мають відповідати найвимогливішим стандартам.
Упродовж останніх місяців юридичний світ чітко пристає до спільної позиції: в Україні геноцид здійснюється не окремими посадовцями, а усією російською державною машиною.
Саме тому глава МЗС Німеччини Тобіас Лінднер у своєму виступі на берлінській конференції заявив, що злочини росії в Україні повинні кваліфікуватися як геноцид і лише з таким юридичним формулюванням передаватись до міжнародного суду. Учасники конференції – юристи, політики, експерти – це підтримали: за геноцид в Україні мають відповідати не лише високопосадовці на чолі з президентом та міністром оборони, але й уся російська держава.
Але несподівано головною юридичною перепоною позову до міжнародного суду проти росії за геноцид стала позиція України, а саме українського МЗС.
Бо, як заявив посол з особливих доручень Антон Кориневич, «Україна бачить своїм пріоритетом індивідуальне переслідування російських політиків, військових і пропагандистів, причетних до геноциду українців», а не саму державу росію.
На цьому наголошував у своєму виступі в Берліні і очільник МЗС України Дмитро Кулеба. Він зазначив, що «попри брутальну спробу росії стерти українську ідентичність, стерти українську націю з лиця землі» Україна буде «прагнути притягнути російських виконавців геноциду до відповідальності і буде боротися за правосуддя».
Особисто мені, депутату п’ятьох скликань (1990-2012 роки), міністру (1992-1998 роки) та автору книги «Історія ядерного роззброєння України» (2015 рік), чути таку дивну позицію українського МЗС, що суперечить міжнародному праву, доводиться не вперше. Але про це далі.
Адже цим самим Україна створює юридичні перепони не лише собі, але й тим країнам, які вже подали свої докази у скоєнні геноциду до міжнародного суду.
Позицію, що суперечить міжнародному праву і національному інтересу, українське МЗС демонструє не вперше. Як відомо, після розпаду СРСР незалежна Україна успадкувала третій за потугою ядерний потенціал світу. Понад 5 тис. боєзарядів стратегічної та тактичної ядерної зброї були не лише гарантом нашого суверенітету та територіальної цілісності, але й вагомою частиною стартового капіталу України, що забезпечував можливість широкомасштабної політичної та військової співпраці із західними партнерами. І не лише щодо руху до без’ядерного світу, але й щодо економічної та фінансової підтримки демократичних реформ.
Наведу лише кілька прикладів у темі ядерного спадку України. За оцінками західних експертів, для знищення лише частини українського стратегічного арсеналу, передбаченого договором СТАРТ-1, необхідно було витратити $6 млрд. Тоді такі кошти були відсутні в бюджеті України (у той час українська економіка переживала гіперінфляцію і доходи держбюджету ледь сягали $10 млрд). З іншого боку, ядерні комплекси – це велика матеріальна цінність. Наприклад, вартість високозбагаченого урану та плутонію в українських боєголовках оцінювалась в астрономічну для України суму – $100 млрд.
Це і давало Україні можливість масштабної співпраці із Заходом на шляху до без’ядерного статусу, який мав завершуватися повноправним членством у ЄС та НАТО. Цю стратегію було розроблено спеціальною робочою комісією Верховної Ради та закріплено рішеннями українського парламенту.
Зрозуміло, що виконавцем такої політики у першу чергу мав би бути український МЗС. Але саме МЗС на чолі з тодішнім міністром Анатолієм Зленком, замість забезпечення тісної співпраці із Заходом, стало фактичним провідником російського сценарію ліквідації ядерного арсеналу України, який замість поетапного знищення ядерних боєголовок під міжнародним контролем забезпечував їхню швидку передачу у руки росії. Це й призвело до колосальних політичних, економічних, фінансових та безпекових втрат України та уможливило сьогоднішню широкомасштабну війну.
Про це свідчать такі конкретні факти, викладені у заяві, яку від імені України міністр Анатолій Зленко зробив у Лісабоні 23 травня 1992 року після підписання протоколу, за яким договір СТАРТ-1 (щодо скорочення стратегічних ядерних озброєнь) замість СРСР мали виконувати чотири нові ядерні держави – Україна, рф, Білорусь і Казахстан.
По-перше, Зленко пообіцяв що «Україна забезпечить знищення всієї ядерної зброї (тобто і тактичної, і стратегічної – авт.) протягом семирічного періоду». Але нагадаю: договір СТАРТ-1 стосувався скорочення лише стратегічних озброєнь і то не всіх, а лише 36% носіїв та 42% ядерних боєголовок.
По-друге, МЗС України із загадкових причин визначило «статус України, як держави, яка не володіє ядерною зброєю».
Це відбулося усупереч нормам Закону України, ухваленого у жовтні 1991 року щодо власності колишнього СРСР. Рішенням парламенту усе, що було на території України, без жодних винятків стало її власністю. Це повною мірою стосувалося і ядерної зброї, що перейшла у власність України згідно з нормами міжнародного права. Сумнівів щодо цього не мала жодна держава світу. Окрім росії і українського МЗС.
Принципову розбіжність у позиціях українського парламенту (що сформував стратегію поетапного ядерного роззброєння і закріпив її своїми рішеннями) та українського МЗС (що діяв усупереч цьому) засвідчує також і стенограма засідання парламенту від 3 червня 1993 року, на якому розглядалось питання ратифікації договорів СТАРТ-1 та ДНЯЗ (договір про нерозповсюдження ядерної зброї).
Цитата з виступу міністра Зленка від МЗС: «Подальше зволікання із прийняттям відповідального рішення (тобто негайна ратифікація СТАРТ-1 та ДНЯЗу як без’ядерної країни – авт.) завдають непоправної шкоди національним інтересам України… створюється образ України як ненадійного учасника міжнародного спілкування, держави з надмірними воєнними амбіціями».
Я у своєму виступі від спеціальної робочої комісії Верховної Ради щодо ядерного роззброєння наголосив: «…альтернативи роззброєнню мабуть немає. Але цей процес слід проводити у такий спосіб аби ми, захопившись перевиконанням грандіозних планів зі спасіння людства від ядерної загрози, ненароком не втратили і свою державність».
Як відомо, у червні 1993 року Верховна Рада відхилила пропозицію МЗС негайно ратифікувати договори та передати терміново усі ядерні боєголовки росії без жодних передумов, фінансових компенсацій та гарантій нашої безпеки. Але вже згодом, коли змінився уряд та політичні обставини, а саме у січні 1994 року, президент Леонід Кравчук за пропозицією МЗС підписав так звану Тристоронню заяву президентів України, США та рф щодо реалізації кремлівського сценарію – передачі росії усієї української ядерної зброї. При цьому процес зачистки України від ядерних боєголовок відбувався у рекордно стислі терміни, які не передбачались жодними рішеннями українського парламенту.
І вже 1 червня 1996 року – тобто лише через 1,5 року замість семи – останній ешелон зі стратегічними ядерними боєголовками назавжди покинув нашу територію та попрямував на Росію...
Україна ж залишилась на десятиліття без західної підтримки, гарантій безпеки і віч-на-віч з проблемами, які невтомно генерував російський дикун з ядерною булавою.
Другим принциповим епізодом дивної поведінки українського МЗС на міжнародній арені став початок російської збройної агресії проти України у 2014 році.
Як відомо, Статут ООН та міжнародне право трактують анексію будь-якої частини території іноземної країни як акт агресії та дають право країні, що потерпає від таких дій, звертатись до Радбезу ООН з вимогою надання допомоги у війні. Але для цього Україна повинна були вчинити певні юридичні дії:
Зрозуміло, що усі ці юридичні кроки щодо російської агресії в Україні з 2014 року мав би ініціювати МЗС. Але цього не відбулось. Натомість анексію Криму та російське вторгнення на Донбасі чомусь назвали «АТО» («антитерористична операція»). І більше того, державу росію було запрошено до так званого Нормандського формату переговорів та Мінського процесу у статусі партнера, як Німеччину і Францію.
Нагадаю, що і дипломатичні відносини, і співпраця з рф в усіх сферах тривала аж до 24 лютого цього року, великою мірою все це відбувалося завдячуючи підтримці українського МЗС.
І останнє. Повертаючись до теми геноциду в Україні. Хто як не МЗС повинен знати, що багатомільярдні втрати України у цій варварській бійні, яку влаштував політичний дикун з ядерною булавою, обов’язково буде відшкодовувати не особисто Путін чи його кліка, а російська держава.
І тому можливе юридичне рішення міжнародного суду щодо Росії як держави, що здійснює геноцид, суттєво полегшує нашим західним партнерам передавати нам арештовані активи агресора на реалізацію «плану Маршала» для відбудови України.
І тому зараз у мене особисто виникає лише одне запитання у цьому зв’язку: чим сьогодні керуються посадовці МЗС України, які фактично стали перепоною засудження рф за геноцид?