На тлі людських втрат, фінансової кризи та руйнування інфраструктури питання миру стає дедалі менш абстрактним.
Спроба Києва посилити тиск на Москву призвела до нестерпної ситуації всередині країни — моя нова стаття для American Conservative, забаненого в Україні.
«Час поговорити про перемогу у російсько-українській війні. Політики й медіа регулярно вживають це слово, але воно давно втратило конкретний зміст. В Україні розгортається політична боротьба за те, який саме наратив про перемогу зрештою прийме суспільство.
Для одних десятирічна танцівниця з протезом замість ноги — живий символ української «незламності». Але дедалі більше українців уже не хочуть бути частиною цієї історії. Безперервні заклики до «стійкості» на тлі того, що ситуація лише погіршується, вичерпали терпіння людей. Багато хто тепер вважає, що Києву варто бути відкритішим до компромісного миру, аби запобігти травмам і страшним пораненням, наслідки яких переслідуватимуть українських дітей усе життя. За межами світу політичних гасел «незламність» обертається понівеченими тілами та поколінням, скаліченим війною.
«Єдиний спосіб припинити ці страждання всіх українців — якнайшвидше встановити мир», — сказала мені Софія Стужук, мати п’ятьох дітей та українська блогерка з багатомільйонною аудиторією. «І всі адекватні українці це розуміють».
Суспільний спротив суперечливій примусовій мобілізації досяг критичної точки. Попри те, що можна почути від нібито проукраїнських західних голосів, звичайні українці з невисокими доходами нерідко сприймають ухилення від мобілізації та опір їй як прояви гідності й честі. ТЦК стали для багатьох синонімами катувань, нез’ясованих смертей мобілізованих і масштабної корупції. Водночас колишній радник президента США Кіт Келлог закликає мобілізувати жінок. Його донька Меган Моббс викликала хвилю обурення, коли опублікувала такий коментар про українця, який потонув у річці, намагаючись утекти від представників ТЦК: «Він помер боягузом. Він міг померти героєм».
Російські удари посилилися й розширилися настільки, що Київ, розташований далеко від фронту, тепер відчувається майже як прифронтове місто. Цей тривожний розвиток подій стався після широко розрекламованої президентом Володимиром Зеленським 40-денної операції «тиску», яка на практиці триває й передбачувано призвела до ескалації у відповідь з боку Москви. Російські сили руйнують залізницю та інші логістичні маршрути, перекривають експорт сільськогосподарської продукції, знищують те, що залишилося від металургії та енергосистеми, завдають ударів по автозаправках і складах із товарами першої необхідності. На тлі наближення холодної зими вимальовується загроза гуманітарної катастрофи. Тим часом корупційні скандали поглинули уряд Зеленського, а фінансове становище країни стрімко погіршується.
Люди роблять із цих подій протилежні висновки. Одні хочуть і надалі подвоювати ставки на тактику, яка привела до нинішніх результатів, інші бачать термінове дипломатичне завершення війни єдиним виходом. Зеленський належить до першої групи. Він обіцяє «помсту» після кожної атаки, навіть коли кожен новий обмін ударами завдає Україні — її людям та економіці — дедалі більших втрат, ніж Росії. Водночас онлайн дедалі більше українських голосів закликають до реалістичного миру та ставлять під сумнів саме розуміння Зеленським того, що означає «перемога».
У 2022 році перемога означала повернення всіх територій. Представники влади навіть говорили про звільнення окупованого Росією Кримського півострова. Тоді звичайні українці сперечалися, що вони хотіли б повернути передусім: сонячний субтропічний курорт на Чорному морі чи промислове серце східного Донбасу.
Але тепер настрої змінилися докорінно. Навіть опитування Київського міжнародного інституту соціології — приватної організації, яку вважають прихильною до українського керівництва, — показало, що 61 відсоток українців підтримав би всеосяжну мирну угоду, яка передбачала б територіальні компроміси. Для когось це й досі звучить як капітуляція чи поразництво. Але на тлі дедалі руйнівніших російських ударів і зростання українських втрат аргументи на користь такого миру дедалі важче ігнорувати.
Західні країни, які рік за роком вливають допомогу у війну на виснаження, перетворили її на хороший бізнес для виробників зброї та політиків, які контролюють державні бюджети. Але за п’ять років війни ця допомога не дала українцям реального захисту і не поставила економіку на бодай скільки-небудь міцну основу. Якщо так триватиме й надалі, чи зможе Україна — країна, де кожен третій бюджетний долар надходить із зовнішньої допомоги, — продовжувати забезпечувати базові державні послуги, не кажучи вже про перемогу над Росією на полі бою? Попри всі розмови про «військову економіку» Росії, Москва витрачає на оборону лише близько 7 відсотків ВВП проти 44 відсотків у Києва, а співвідношення державного боргу до ВВП у Росії практично таке саме, як до війни. До того ж чоловіків мобілізаційного віку в Росії у п’ять-шість разів більше.
Війна на виснаження історично завжди була вигіднішою для Росії. Її армія може програвати окремі битви, але здатність росіян витримувати виснаження дає російській владі, зокрема нинішній системі Володимира Путіна, значну перевагу. Росія здатна витрачати життя та ресурси стільки, скільки буде потрібно, і зараз вона готова робити це й надалі.
Україна дійшла до точки, коли єдина перемога, у яку варто вірити, потребує прийняття поганого миру замість продовження чи ескалації жахливої війни. Принаймні мир дав би Україні шанс зберегтися як незалежна держава. Натомість нинішній курс — із кричущою корупцією, фінансовою кризою, дедалі потужнішими російськими ударами та виснаженим і деморалізованим населенням — імовірно, веде Україну не просто до програшу у війні, а до втрати незалежності та майбутнього».
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»