Чому бажання зберегти людські життя стає приводом для звинувачень у зраді, а заклики до нових жертв — мірилом любові до держави.
Читаю коментарі під постом.
«Війна в країні, не чув?» — запитує один.
«Де взяти довідку, що в країні війна? Банк вимагає!» — відповідає йому інший…
Кращої відповіді на запитання про війну в Україні, мабуть, і не вигадати… І тут я здригнулася…
Нам так швидко вбили в голови думки про війну, обов’язок перед Батьківщиною та необхідність воювати до останнього українця, що ми навіть не помітили: війна — штучна, і зупинити її можливо!
Те, що оголосили воєнний стан, ще не означає повної війни. Тобто нами вміло проманіпулювали: «Ви тут їбіться, вбивайтеся заради якогось світлого незалежного майбутнього, а ми поки будинки побудуємо і гроші напиздимо»…
Тобто війна начебто є: людей убивають. Але війни й немає, бо вона не стосується всіх…
Ракети летять в об’єкти інфраструктури, мости, житлові будинки, лікарні, але не летять у Кончу-Заспу, у бункер Вови, у кооператив «Династія», у будинки можновладців…
Яка вибіркова війна… Просто фентезі…
Воювати немає кому, але армія тцкунів — не на фронті…
Попереду зима, а ми знову не готові й навіть у ще більшій сраці…
Питань і проблем — до біса й трошки, а Верховна Рада спокійно ходить на канікули…
Грошей на пенсії та виплати військовим катастрофічно не вистачає, але жоден депутат не постраждав…
Трамп — хуйло, бо купив у росії солярку. Європа купує через посередників, але хороша, бо дає гроші…
Хочеш воювати чужим життям до останнього українця — молодець, патріот! Хочеш мирного договору, щоб урятувати життя людей, — зрадник!
Ось така в нас нова мораль: чужа смерть — це патріотизм, а бажання зупинити смерть — державна зрада.
Це королівство кривих дзеркал чи ми всі в якійсь палаті психоневрологічного диспансеру?
А найстрашніше — не сама брехня! Найстрашніше те, що люди настільки звикають до абсурду, що починають захищати його як норму. Коли запитання стає злочином, сумнів — зрадою, а мовчання — громадянським обов’язком…
Я завжди думала, що патріотизм — це не готовність померти за державу, а вимога до державних діячів зробити все, щоб громадяни цієї держави жили.
А держава — це не територія, не прапор, не кабінети чиновників, не ТЦК і не Конституція на паузі. Держава — це люди.
Але якщо заради збереження держави потрібно нескінченно приносити в жертву людей, то що саме ми намагаємося зберегти?
Бо коли одні воюють за Батьківщину, а інші використовують Батьківщину як бізнес-проєкт, то тут уже проблема не в самій війні, а в тих, хто на цій війні заробляє, хто за неї платить і хто вирішив, що ці люди ніколи не повинні помінятися місцями…
«Зустрічатися й домовлятися краще, ніж воювати», — сказав Черчилль…
А хтось у нас обіцяв домовитися навіть із чортом…
Виходить, не про те він домовлявся…
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»