Небажання говорити про втрати не зменшує їх — воно лише дозволяє перетворювати людські життя на моральну валюту.
Капітуляція.
Саме це слово кидають одразу, щойно хтось каже правду: війна знищує країну, яку нібито рятує.
Подивіться на Україну.
Зруйновані міста.
Вбите покоління молодих чоловіків.
Мільйони виїхали.
Економіка розбита.
Народжуваність падає.
Інфраструктура в руїнах.
І все одно той самий примітивний сценарій: будь-яка розмова про кінець цього жаху — це зрада, слабкість, здача майбутнього.
Ні.
Майбутнє вже забирають.
Ця мова потрібна лише для одного: зробити втрати священними, а жах — нескінченним.
Перетворити тіла на моральну валюту й назвати це патріотизмом.
Зробити з країни, що кровоточить, декорацію для гасел, а не місце, де людям ще жити після того, як камери вимкнуть.
Війни, які «не можна закінчити», доки не буде повної перемоги, рідко приносять цю перемогу.
Вони приносять виснаження й залежність і залишають країну, яка вже не схожа на ту, за яку нібито воювали.
Назвати це реальністю — не зрада.
Зрадою є вдавати, що цього не відбувається.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»