Добровольці підрозділу «Сармат»: У 2014-му Донецький степ аж пашів від української звитяги

Їх називали "ситуативними вояками", що виконують дрібні завдання. Але вони – справжні степові кентаври, на чиєму рахунку чимало подвигів...

Новітній український добровольчий рух став справжнім феноменом весною 2014 року. Він продемонстрував єдність і завзяття громадян всієї України від Закарпаття до Криму з Луганщиною.

Ті, для кого війна була лише словом у підручнику з історії, без жодного сумніву стали у перші лави її оборони. Серед тих відчайдухів був і леґендарний, але неправомірно іґнорований переважною більшістю вітчизняних ЗМІ підрозділ "Сармат".

"Останній Бастіон" вирішив виправити цю ситуацію й поспілкуватися з командиром цієї військової формації – Олександром Писаревським та одним із його бойових побратимів Ігорем Куліковським. Тим паче маємо для цього і відповідний привід – День Захисників і Захисниць України.

- Розкажіть, як опинилися на війні та що сáме спонукало взяти до рук зброю у 2014-му році?

О.П. – Свій відлік наш підрозділ бере ще від буремної зими 2013-2014 років. Під час Революції гідності у Дніпрі ми сформували загін самооборони, який мав боротися з тітушками. Вже потім ми переорієнтувалися на чисто воєнну складову, бо московити загарбали Крим, спровокували конфлікт на Сході, постачаючи донецьким і луганським сепаратистам зброю та інструкторів із ФСБ і ГРУ ГШ РФ.

Попервах "Сармат" входив до складу підрозділу "Правого сектору" – "Січ", який у взаємодії з щойно формованим навесні 2014 року добровольчим батальйоном "Дніпро-1" брав участь у зриві так званого "референдуму" у Красноармійську (нині Покровськ Донецької області  – прим. ред.) 11 травня. Потім ми виконували завдання Проводу "Правого сектору, проводили розвідку, рейди та операції у тилу сепаратистів.

І.К. – Спершу скажу, що весною-влітку 2014-го кожен обрав собі власне майбутнє: комусь до смаку була російськомовна Родіна з її триколором, інші, їх більшість обрали Неньку-Батьківщину, де звучить солов'їна мова. Для когось територія України так і залишилась частиною мертвого Совєцького Союзу, але таких переважна меншість, яка з роками тане на очах. З військовою справою, з озброєнням, яке важче за АКМ чи пістолет ТТ справу не мав. Що таке політ міни чи вибухи особисто ніколи не чув. Адже ці звуки є неприродними як для людини, так і для будь-якої живої істоти.

Однак після потрапляння у зону бойових дій і командир підрозділу "Сармат" і його заступник казали, що воно таке, як треба використовувати одну зброю, а від якої треба ховатися. Була команда: «Їдемо туди, застосовуємо те...»; жодних питань не ставили, виконували чіткі завдання командування. Що сказати? Прийшов ворог, якого не чекали, тому полишив мирне життя – сім'ю, роботу, дім й пішов на фронт як і інші добровольці. На це спонукала сама ситуація – Майдан, вигнання узурпатора Януковича, тимчасове безвладдя, чим скористалися у Кремлі для анексії Криму і розв'язання конфлікту на Донбасі.

- Які були відчуття від перших відвідин Сходу, де вже кипіли бойові дії? Для більшості наших читачів буде відкриттям, що бійці підрозділу "Сармат" були з-поміж тих, вирвався з Іловайського оточення й обороняв від ворога Піски неподалік тимчасово окупованого Донецька. Може пригадаєте, яка саме битва з ворогом стала для Вас поворотним моментом у житті?

О.П. – От відверто і без жодних купюр: ніяких поворотних битв для мене в цій війні не було! Мені завжди, від самого її початку, були ясні мої цілі, які, так само чітко, відповідали моїм особистим переконанням. Щодо участі у боях, то на рахунку підрозділу "Сармат" оборона Маріуполя, Красногорівки та Мар'їнки. Також операції в районі Іловайська, Дебальцевого, Новоазовська, Лебединського, Широкиного, Чермалика, Гранітного, Авдіївки...

Так, у Пісках ми опинилися весною 2015 року і перебували там із важливою місією по стримуванню окупаційних сил аж до весни 2016 року. Крім того, влітку-восени 2014 року нам вдалося здійснити цілих 6 рейдів по тилах ворога! Що ж до Іловайська, то на той час бійці "Сармату" провели одну рятувальну операцію по виводу бійців, які потрапили в оточення. Тоді ми врятували 35 армійців і добробатівців. У Донецькому аеропорті не був, на Савур-Могилі не був.

І.К. – Я власне до цього на території Донецької області був один раз за все життя й на території Луганської області так само був всього один раз, і то по роботі. То у Донецьку, то у Луганську. Тому тієї місцевої географії я не знав. Все — їдемо! Іноді навіть не було сказано, куди саме ми їдемо. Або казали: «Їдемо у такий-то населений пункт!», але в голові нічого не відкладалося. Ось тільки те було, що у полі зору. Все! Ну і також ті бойові завдання, як поставив командир. Не цікавило, чи хтось буде поруч помирати, якщо не має команди рятувати чи робити штучне дихання, чи накладати перев'язку...

Ну, до прикладу, така ймовірна ситуація! Взагалі нічого не цікавило. Ось все — їдемо у машині, виставляєш автомат, коли заїжджаємо у населений пункт знімаєш із запобіжника, дивишся з ним у вікно, роздивляєшся приблизно ось цей сектор. Таке було перше бойове завдання, повний набоїв автомат і далі все відбувалось як на війні. Ну, як на війні – це ж і є війна, справжня, з кров'ю, потом, відірваними кінцівками, просто сам не знаєш, коли, де і хто може опинитися перед тобою і погрожувати тобі смертю. Це, якщо узагальнити наш бойовий шлях Донецькими степами, зокрема в Іловайську та Пісках.

- Чи було важко опанувати себе на передовій? Адже ще вчора ви були, як кажуть "на гражданкє", мали якісь почуття, а затим в одну мить – уже озброєний борець, який завершує кількасот річну національно-визвольну війну українців, забираючи життя в іншої людини.

О.П. – Особисто мені страшно чи боязко не було. Перебування на війні – природна річ для чоловіка. Хоч як би це не прозвучало пафосно, але я все своє свідоме життя я знаходився в очікуванні цієї доленосної події, знав, що московити все ж підступно завдадуть удару, як це бувало в історії. І ось, у 2014-му, нарешті настав той момент...

Вольової рішучості бити ворогів додала загибель нашого молодого побратима Павла Левчука; він поліг смертю хоробрих в аеропорту Луганська, коли їхній літак Іл-76 збили окупанти. Після того ми мали додатковий запал не шкодувати ворогів. Шкодую лише, що мали попервах проблеми з озброєнням, але психологічних чи інших проблем безпосередньо у боях і по тому я і мої бійці не мали.

І.К. – Скажу так, на війні найскладніше – очікування. Це особисте спостереження. Ось ти сидиш в шанці, чи у засаді й не знаєш, що очікувати від ворога, яку "дурницю" він утне зараз, чи при нагоді. І одразу в голову лізти всіляка єресь про те, що для чого мені все це треба, ця війна, жив собі мирно нікого не чіпав, і на тобі – опинився у зоні бойових дій та й ще на тій території, що знав лише з кримінальних зведень чи теленовин.

Але потім розумієш, що ти не тварина, маєш культурну надбудову – виховання, освіту і тому подібне. Згадуєш бабусь і дідусів, що співали пісень у дитинстві, батьків, які розповідали казки та й сам в юнацтві мав натхнення прочитати купу книжок про мушкетерів чи партизанів. Тому потроху опановуєш себе й стаєш розуміти своє становище не інакше як такого собі ландскнехта чи кондотьєра, а отже – сам собі непогана людина, що прийшла виганяти ворога з власної домівки.

О.П. – По різному...  Нині мої побратими займаються хто чим: одні – підписали контракт зі Збройними Силами України, інші ж – займаються національно-патріотичним вихованням молоді тут у Дніпрі. Хтось повернувся у бізнес, працюють на заводах, водіями, охоронцями тощо. Ну таке, життя... Але своє перебування у мілітарній площині ми не залишили: з 24.02.2022 більшість знову вдягнула камуфляж і стала на захист Неньки. "Сармату" давно немає, але його бійці на передовій.

І.К. – Я особисто після повернення з фронту восени 2016-го зініціював створення комунального підприємства "Патріот" при міській раді Дніпра. До нього долучилося кілька колишніх бійців "Сармату". Однак проіснувало воно не довго до осені 2020 року. На те є свої причини. До сьогодні ми з командиром майже з усіма бойовими побратимами, з ким пройшли і Крим, і Рим, і Іловайськ...

- Чи не вважаєте ви, що сучасний український добровольчий рух – яскравий мілітарний феномен нашої нації з достоту історичною тяглістю у минулому? На думку спадають певні аналогії з Дивізією "Галичина", УПА, махновським рухом, гайдамаччиною...

О.П. – Так, відносні паралелі можна провести лише за формою, але не за змістом. Не будемо кривити душею – українські пасіонарії, котрі рушили на фронт весною-влітку 2014-го ще тоді проґавили свій шанс. Усій цій камарильї, що перебуває після Майдану при владі озброєний народ, самоорганізованість громадян, патріотизм страшніші за московитські танки, окупацію та руїну. Ба більше – страшніші за Вову Путіна, що тільки й вміє, аби погрожувати словом, до діла, як бачимо, у кремлівського карлика кишка затонка. Бо такий народ, що має в руках хоча б пістоля, може спитати у цих ворюг та їхніх представників у Верховній Раді та Кабінеті міністрів, у чергового рятівника-Президента за розграбовану за майже 30 років Неньку-Україну.

А тим часом той самий Путін із ними ж однієї крові та плоті, такий самий ворюга і совок – рідна душа, не те що той сякий-такий український нарід. А "ветеранський рух" чи пак добровольчо-волонтерський рух... Ну покладімо руку на серце: нема його. От нема і все тут! Є розпорошені гуртки з цілком шкурними інтересами з-поміж колишніх учасників бойових дій, які не мають ні єдиної спільної мети, ні програми дій, не те, що узгоджену команду лідерів. Баловство це все і тільки.

І.К. – Я підтримую думку командира. На сьогодні єдиного, чітко структурованого добровольчого руху в Україні немає a priori. Тобто, він самознищився ще по поверненню ветеранів у цивільне життя, коли ті, хто брав участь у кровопролитних боях на Донеччині та Луганщині з побратимів перетворилися на запеклих ворогів, котрі, переймаючися дріб'язковими питаннями, намагаються ділити шкуру ще не вбитого ведмедя. І не факт, що московського. А у цей час верховоди потирають руки, бо українські пасіонарії самі себе запроторили на маргінес. Більше тут нічого додати.

- Яким бачите майбутнє України? Чи зможе теперішнє покоління покінчити з постколоніальним синдромом і збудувати омріяну Українську Соборну Самостійну Державу, чи цю справу ми перекладемо на плечі наших дітей і онуків?

О.П. – Почнемо з того, що розбудова Держави – це справа не одного дня і навіть не одного покоління. Держава – живий організм. Він перебудовується, росте, хворіє... тож роботи вистачить всім. А постколоніальний синдром вже практично подоланий. Аби це було не так, то не було б зараз війни з Московією. Здались би "метрополії" і все. Головне виховувати молоде покоління патріотами, а там вже самі розберуться як і що робити. Це вже ваша Держава. Тож, дерзайте!

І.К. – Моя особисто думка така: Українську Державу ми здобули з Актом незалежності у 1991 р. Все те, що це не омріяна Українська Соборна Самостійна Держава, чи там країна з режимом внутрішньої окупації, чи ще щось не так – то все балачки. Було так – ось вам країна, з великою територією і ресурсом, з проголошеною незалежністю, з певною промисловістю і сільським господарством, навіть з ядерною зброєю.

Просто, ми її потихеньку тоді "профукали", так би мовити. Це саме наслідки колоніального менталітету. Але, боротьба з метрополією, з постколоніальним режимом, боротьба за перехід зі статусу васала в статус суверена на своїй землі – це вже невідворотність. Принаймні, до тих пір, поки ще існують такі інституції у світі, як державність, суверенітет у територіальних кордонах та інше. Може в глобалізованому світі це поступове відійде або переформатується у щось інше, але поки що будемо виходити з сьогоднішніх реалій. А отже – дотискати боротьбу за незалежність! Бо цей маховик вже запущений і розкручений. Його можна лише трохи пригальмовувати, але то штучне зупинити вже ніяк неможливо.

P.S. 3 роки тому з метою увічнити бойовий шлях маловідомого громадськості українського добровольчого підрозділу "Сармату" було створено документальну стрічку "Степові кентаври". Цей аматорський фільм – своєрідна посвята його бійцям, мужнім і незламним захисникам України з берегів Дніпра: