Лінію фронту і відносно спокійний тил у столиці віддаляють понад 300 кілометрів. Це – велика відстань, що просякнута болем і слізьми...
Воєнний стан вніс свої корективи в життя Київського залізничного вокзалу. Щоби потрапити у приміщення і дістатися до колій, треба пройти рамки.
А втім, тільки чоловікам, дівчат пропускають. Велика війна взагалі висвітлила багато моментів статевої нерівності, але тим, хто від неї потерпає, нині не до захисту своїх прав, є питання важливіші.
Вони мусять бути на фронті. Туди вони й прямують повними ешелонами: вагони другого класу потягу "Київ – Краматорськ" повністю забиті військовиками, хоч у першому класі трапляються люди у цивільному одязі...
Один вояк швидко обнімається з дівчиною на пероні й стрибає у потяг. Вона не зводить очей з вікна, поки він прилаштовує наплічника.
Показує: «Іди, не чекай», – але вона жестами відповідає, що чекатиме. Так вони просто дивляться один на одного весь час, поки потяг не рушає.
І коли вже Інтерсіті швидко зникає за рогом, вона відчуває, як спазм стискає горло і теплі великі сльозини самі починають котитися по щоках. Вона закриває обличчя шаликом і помічає, що поруч стоїть жінка і плаче.
Усі вони з розумінням переглядаються, витираючи сльози, прямують у переходи, а звідти – у приміщення вокзалу. І нарешті, не зупиняючись і пришвидшуючи крок, вони стрімко мчать по своїх справах – заробляти грошей, виховувати дітей... творити життя!