Нова геополітична реальність
Багато експертів і аналітиків стверджують, що світ увійшов у епоху протистояння двох полюсів – США та Китаю, і що іншим країнам волею чи неволею доведеться ставати на чийсь бік.
Однак насправді все відбувається інакше — зовсім не так, як це бачать ці експерти.
Під поверхнею протистояння двох держав набирають силу так звані середні держави — країни, які відмовляються бути пішаками у глобальній грі й дедалі активніше формують власні правила.
Цей матеріал присвячено феномену середніх держав, їхній ролі у багатополярному світі та викликам, які вони створюють для глобального порядку.
Середні держави — це країни, які мають достатню економічну, військову та дипломатичну потугу, щоб впливати на події у своєму регіоні та обмежувати втручання наддержав.
Їхня сила походить із різних джерел: для Індії — це демографічний та економічний потенціал, для Саудівської Аравії — нафтові ресурси, для Туреччини — стратегічне розташування й оборонна промисловість.
За оцінками аналітиків, нині до цього «клубу» входять 17 країн, зокрема Туреччина, Індія, Бразилія, Саудівська Аравія, Іран, ОАЕ, Індонезія та інші. Їх об’єднує прагнення, як висловився болгарський політолог Іван Крастєв, «бути за столом, а не в меню».
Концепція середньої держави сягає корінням XV століття, коли італійський мислитель Джованні Ботеро описував країни, здатні зберігати незалежність в оточенні великих імперій. Сьогодні ж визначення середньої держави еволюціонувало.
Окрім традиційних показників, таких як ВВП чи військова міць, ключовим фактором стала амбіція — свідоме прагнення держави впливати на регіональні та глобальні процеси.
Як зазначив колишній посол Індонезії Діно Патті Джалал, середня держава визначається трьома елементами: розміром (територія чи стратегічне положення), вагою (економічний, військовий і дипломатичний потенціал) та амбіціями. Саме дії, а не лише потенціал, роблять країну середньою державою.
Туреччина — яскравий приклад середньої держави, яка використовує своє географічне положення й військові можливості для проведення амбітної зовнішньої політики. Розташована на стику Європи й Азії, з населенням у 85 мільйонів та другою за чисельністю армією в НАТО, Анкара прагне до регіонального домінування.
Туреччина активно втручається у конфлікти в Сирії, Лівії та Іраку, підтримує Азербайджан у Нагірному Карабасі й просуває ідею пантюркізму в Центральній Азії.
Балансуючи між США, росією та Китаєм, Туреччина купує російські системи С-400, постачає зброю Україні та позиціонує себе як посередник у конфліктах, демонструючи класичну поведінку «геополітичного маятника».
Об’єднані Арабські Емірати, своєю чергою, є «кишеньковою середньою державою». Попри скромне корінне населення (близько 1 мільйона осіб), ОАЕ компенсують це стратегічним розташуванням біля Ормузької протоки, нафтовими доходами та амбітною зовнішньою політикою.
Їхня армія, прозвана «малою Спартою», та швидко зростаюча оборонна промисловість посилюють вплив країни. ОАЕ підтримують китайську ініціативу «Один пояс, один шлях», водночас беруть участь в американському проєкті IMEC і розвивають торгівлю з росією, попри західні санкції.
Через логістичного гіганта DP World Емірати контролюють ключові вузли світової торгівлі, поширюючи вплив від Судану до Сомалі.
Історія росії — це приклад падіння з вищого ешелону до категорії середніх держав. Після розпаду СРСР 1991 року економічний колапс, втрата контролю над пострадянським простором і поразка у Першій російсько-чеченській війні позбавили москву статусу наддержави.
Попри ядерний арсенал і місце в Раді Безпеки ООН, росія 1990-х років не була здатна проєктувати силу навіть у своєму найближчому оточенні. З приходом путіна почався повільний процес відновлення: централізація влади, використання енергоресурсів як геополітичної зброї та військові кампанії в Чечні, Сакартвело й Україні.
Однак повномасштабне вторгнення в Україну 2022 року, задумане як крок до повернення статусу наддержави, завершилося провалом. росія залишається у пастці середньої держави, і її неспроможність досягти повної перемоги в Україні може закріпити цей статус назавжди.
Польща є контрастним випадком. Після падіння комунізму країна пережила економічний і політичний ренесанс, ставши однією з найуспішніших економік Європи. Її ВВП зріс у 14 разів, а після 2022 року Польща зміцнила свої позиції як ключовий гравець на східному фланзі НАТО та логістичний хаб для України.
Однак Варшаві бракує стратегічної автономії та згуртованої політичної еліти, аби претендувати на статус середньої держави.
Зовнішня політика Польщі залишається реактивною, орієнтованою на виконання стратегій США та Західної Європи, а внутрішня поляризація гальмує амбітні проєкти. Якщо Польща не зможе подолати ці обмеження, її «золотий вік» ризикує залишитися коротким епізодом.
Середні держави поділяються на два табори: «північний» та «південний».
Північні держави — Канада, Австралія, Японія, Південна Корея, Німеччина, Франція та Велика Британія — це стабільні демократії, інтегровані у західні структури. Вони виступають стабілізаторами ліберального порядку, просуваючи дипломатію й багатосторонність.
Південні держави — Туреччина, Індія, Бразилія, Саудівська Аравія, Іран, Індонезія — часто мають постколоніальне минуле й прагнуть зруйнувати існуючий порядок, який вважають несправедливим. Їхній ревізіонізм проявляється у боротьбі за регіональний вплив, зокрема у суперництві Саудівської Аравії та ОАЕ за домінування на Близькому Сході й в Африці.
Підйом середніх держав — частина глобального процесу, який сингапурський учений Кішор Махбубані називає «великим зближенням» — наздоганяючим розвитком решти світу щодо Заходу.
Суперництво США та Китаю слугує каталізатором, дозволяючи середнім державам балансувати між двома полюсами, отримуючи вигоди без однозначного вибору сторони. Цей процес робить світ хаотично багатополярним, де вплив розподіляється між численними гравцями, а глобальна політика перетворюється на складну мережу інтересів.
Однак амбіції середніх держав несуть ризики. Їхній ревізіонізм уже призводить до конфліктів — від інтервенцій Туреччини до дій «Ізраїлю» на Близькому Сході. Конкуренція між самими середніми державами, як у випадку Саудівської Аравії та ОАЕ, також може дестабілізувати регіони.
Питання в тому, чи стануть середні держави архітекторами нового стабільного порядку, чи їхні дії призведуть до хаосу й нескінченних регіональних конфліктів.
Епоха середніх держав уже настала. Їхній підйом змінює правила глобальної політики, роблячи світ менш передбачуваним, але більш динамічним. Однак їхній успіх залежить від здатності знаходити баланс між амбіціями й відповідальністю.
Сьогоднішні ревізіоністи з «півдня» завтра можуть стати захисниками нового статус-кво, як це часто відбувалося в історії. Можливо, суть геополітики полягає не у досягненні остаточного балансу, а у вічній зміні ролей у боротьбі за вплив.
Одне безсумнівно: світ більший, ніж дві наддержави, і середні держави мають намір зайняти своє місце на глобальній шахівниці.