Всі писані та усні угоди у сучасному світі та його реаліях — суцільний Будапештський меморандум. Україна це відчула на собі, як ніхто інший.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Батько дзвонив, питав:
– А що ти думаєш про цю тему, якщо копалини американцям почнемо відписувати? Всі ж про це говорять.
– Дивись, — кажу.
З давніх часів, ще до Трипільських горщиків... гірничо-збагачувальні комбінати у Кривбасі контролював заїжджий бізнесмен із Пітера Новінскій. Рудники й шахти в один час хтось продав ще одному росіянину Абрамовичу.
Вже й не пам'ятаю, хто саме. Всякі-різні там «облгази» — це, здається, ще один з росії був, якийсь там Вексельберґ, отож уся ця історія почалася ще в часи давні, темні, «дев'яності».
Потім і військове майно та землі з молотка пускати стали. Так і зараз оно:
І це взагалі перший раз, коли ми може (!) — хоч щось отримаємо для війни і хоч якихось перемог в обмін на своє, а не просто для того, щоби набити кишені декількох десятків мудаків. Тому, саме принципове питання — пофігу!
Воно давно існує. Головне уважно слідкувати за руками у процедурах.
– Так а потім? Потім же в нас нічого не залишиться! – каже батько.
– Та фіг там! Потім ми включим режим «Криворіжсталь». Пам'ятаєш? Як здається Льоня Кучма індустріальний гігант України продав Рінату Ахмєтову, а потім Юля сказала — «Пофіг!», і перепродала його знову Лакшмі Мітталу.
До речі — індусу. Так і ми (якщо ще залишимося якісь «ми») завжди можемо нахер послати будь-кого; вже можемо, вже розуміємо, що ми вміємо бути сильними.