Страх перед мобілізаційними рейдами, нерівний тягар війни та бажання жити: що залишається за фасадом «бренду хоробрості».
Будь ласка, позбавте мене ваших розмов про хоробрість
Один із моїх друзів ухиляється від мобілізації. Усе, що він робить, підпорядковане негласним правилам загальнонаціональної гри в хованки, яка розгортається між мобілізаційними групами, що нишпорять вулицями українських міст, і приблизно двома мільйонами чоловіків, яких розшукують за ухилення від мобілізації.
Навіть похід по продукти може стати рішенням, від якого залежить життя чи смерть. Він ніколи не виходить надвір, не перевіривши повідомлення в месенджерах, де чоловіки обмінюються інформацією про блокпости й мобілізаційні рейди в нашому рідному місті — Одесі. Ці канали налічують десятки тисяч підписників.
Дедалі більше з нас починають діяти. Майже щотижня в мережі з’являються відео, на яких перехожі намагаються силоміць витягти чоловіків із мікроавтобусів мобілізаційних груп, щоб урятувати їх. Минулого року зареєстрували 341 сутичку між працівниками ТЦК та цивільними — майже втричі більше, ніж у 2024 році. Раніше я зупинялася на цих відео, приголомшена жорстокістю насильства, яке пронизало повсякденне життя. Тепер я їх прогортаю, і мене непокоїть власна відсутність реакції. Я звикла жити в цій чоловічій версії «Оповіді служниці».
Минулої осені мого друга схопили біля будинку, де він живе. Того дня йшов дощ, і, тікаючи від працівників ТЦК, він послизнувся в багнюці. Серед тих, кого утримували разом із ним, були чоловік, який лікувався від наркозалежності й блював усю ніч, та літній чоловік, який забирав ліки за рецептом. «Здавалося, що ми просто тіла, виставлені на продаж», — сказав мій друг про день і ніч, проведені в територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, перш ніж йому вдалося зібрати необхідну суму й дати хабар, щоб вийти.
Ви звинуватили б його в боягузтві? Я — ні. Бо хоробрість перетворилася на кліше, яке маскує глибоку соціальну й економічну несправедливість цієї війни.
«Насправді це наш бренд, — сказав президент Володимир Зеленський навесні 2022 року. — Бути хоробрими». Він додав: «Ми поширюватимемо нашу сміливість. Ми розпочнемо спеціальну глобальну кампанію». Білборди на Таймс-сквер, фотосесія дружини президента для Vogue, подана як «портрет хоробрості», та захоплені заголовки в медіа популяризували українську сміливість удома й за кордоном.
Раніше цього року генеральний секретар НАТО Марк Рютте підхопив цю тему, описуючи своє спілкування з українським собакою, натренованим на пошук мін: «Я навіть подивився собаці в очі, і він сказав мені, що ніколи не здасться».
Хоча самозбереження — базовий людський інстинкт, тисячоліття літератури й мистецтва привчили нас зневажати й висміювати втечу від війни. Упродовж історії страх бути затаврованим боягузом змушував солдатів продовжувати воювати, а іноді сприяв продовженню воєн усупереч наростанню незгоди в суспільстві. «Якби я вийшов із тієї війни й дозволив комуністам захопити Південний В’єтнам, — казав президент Ліндон Джонсон, — мене вважали б боягузом».
Вибір редакції
Найкращі фільми та серіали, які з’являться на Netflix у жовтні.
Моторошна реальність, прихована за міфом, який Шон Комбс створив про себе.
Застосунки для отримання зарплати авансом можуть обходитися працівникам дорожче, ніж вони думають.
Під час війни у В’єтнамі найбільший антивоєнний рух в історії США обернув цю образу на свою користь, переосмисливши саму війну як прояв морального боягузтва. У книжці Тіма О’Браєна «Те, що вони несли» персонаж із таким самим ім’ям, як у автора, каже: «Я був боягузом. Я пішов на війну». За його словами, чоловіки йшли на війну, тому що не піти було ще соромніше.
За різними оцінками, під час війни у В’єтнамі від 40 до 100 тисяч молодих американців залишили країну, щоб не воювати. Спічрайтер Ніксона Пет Б’юкенен зневажливо називав їх «симулянтами, пристосуванцями, злочинцями й боягузами». Коли в серпні минулого року Україна послабила обмеження на виїзд для чоловіків віком від 18 до 22 років, протягом наступних двох місяців кількість чоловіків цього віку, які перетинали кордон у напрямку Польщі, зросла до 1600 на день.
Водночас із 2022 року сотні тисяч молодих росіян вирішили залишити свою країну.
Звісно, я не ставлю знака рівності між двома сторонами цієї війни. Адже Україна зазнала вторгнення, і в перші дні після нього сотні тисяч звичайних українців — чоловіків і жінок — добровільно зголосилися вступити до лав Збройних сил. Довжелезні черги звивалися навколо центрів комплектування, а добровольців було так багато, що декого відправляли додому. Але за майже п’ять років жорстокої війни нас охопив новий страх. Ми звикли до дронів і вибухів у наших містах. Тепер мене й більшість моїх знайомих лякає очевидна відсутність будь-яких реалістичних перспектив миру. Нам страшно дивитися, як наша країна спливає кров’ю, втрачаючи своїх найкращих людей і своє майбутнє.
Багато чоловіків, які відмовляються воювати, протестують проти нерівномірного розподілу тягаря війни: поки одні жертвують своїм життям, інші накопичують статки. Коли Андрій Єрмак, колишній керівник Офісу президента Зеленського і до минулого року друга за впливовістю людина в країні, залишив посаду, опинившись у центрі корупційного скандалу, він заявив The New York Post, що вирушить на передову. Обіцянка досі не виконана, а один із моїх друзів із усмішкою зауважив: «Усі ми опинимося на фронті раніше за нього».
Загинуло так багато світлих і добрих людей. Щодня українські військові демонструють надлюдську самовідданість і мужність. Але не можна знецінювати їхню хоробрість і виставляти її напоказ як картонну декорацію, щоб відвертати увагу від зростання нерівності й корупції. А також від браку будь-якої чесної та серйозної розмови про те, як ми можемо досягти миру.
Семюел Джонсон якось сказав: «Взаємне боягузтво дозволяє нам жити в мирі. Якби одна половина людства складалася з хоробрих, а інша — з боягузів, хоробрі постійно били б боягузів. Якби всі були хоробрими, їхнє життя було б дуже неспокійним: усі безперервно воювали б. Але оскільки всі ми боягузи, нам живеться дуже добре».
Я була б щаслива жити в Джонсоновій утопії, населеній боягузами, які цінують власне життя та життя інших. І я віддала б їй перевагу перед цим світом, де лідери, покликані забезпечувати нашу безпеку за допомогою дипломатії та діалогу, натомість вдаються до пихатої й поверхової мілітаристської риторики.
Мій дідусь служив офіцером радянського військово-морського флоту під час Карибської кризи, і цей період історії завжди тривожив і захоплював мене. Адлай Стівенсон, тодішній посол США при ООН, який обстоював дипломатію замість військових дій, щоб уникнути ескалації, сказав: «Я знаю, що більшість із цих людей, імовірно, вважатимуть мене боягузом до кінця мого життя за те, що я сказав сьогодні. Але, можливо, коли ми говоримо про ядерну війну, нам потрібен боягуз у кімнаті».
Коли я читаю новини або серед ночі підхоплююся з ліжка під час повітряної тривоги, мені хочеться, щоб сьогодні у світі було більше таких дипломатів, як він.
Джерело: The New York Times