Ситуація довкола Карабаху знову прикувала увагу міжнародної спільноти. Здається, до порохової діжки Передньої Азії піднесли сірника...
Почнімо з того, що Карабах – це міжнародно визнана територія Азербайджану. Той факт, що у регіоні проживає більшість вірмен, спонукає до висловлення низки питань:
Так от, на етнічну приналежність Вірменія завжди й давила, та не тільки вона, якщо говорити про Вірменію та Азербайджан у цілому. Туреччина, користуючись спільною етнічною групою (тюрки) і можливістю зайти на Південний Кавказ, напрацювала спільно з Азербайджаном формулу: «Один народ – дві Держави».
А у сусіднього Ірану... постімперські болі. Річ у тім, що Іран не вважає Азербайджан державою (знайомо, чи не так?), а азербайджанців – окремим народом (знову знайомо, правда?).
У наслідок московитсько-персидських війн XIX століття, іранці втратили колосальні землі, на яких зараз знаходяться Азербайджан, Вірменія, та Автономна Область Нахічевань, котра входить до складу Азербайджану. Паралельно з цим, Іран ненавидить Туреччину, яка, бувши Османською імперією, намагалася завоювати Іран і нинішню територію Азербайджану.
Плюс, на території Ірану проживає величезна кількість азербайджанців, яка перевищує кількість азербайджанців у самому Азербайджані і які регулярно протестують проти чинного режиму аятол. Це змушує тих думати, що за протестами стоїть... Туреччина!
Крім того, Іран у багатьох аспектах є союзником Росії (передовсім у веденні війни проти України), а Росія хоче втримати Вірменію у своїй орбіті впливу, але не може, бо всі основні сили залучені в Україні. Тож Іран, користуючись цим, пробує повернути Вірменію собі, але під соусом збереження стабільності у регіоні.
Туреччина це бачить і пробує протидіяти, розігруючи як карту азербайджанців всередині Ірану, так і намагаючись закріпитися на Південному Кавказі. Проблема в тому, що для вірмен турки – це як для нас москалі.
Тож шансів перехопити саму Вірменію в Ірану – у Туреччини нема. Зате є шанс послабити сам Іран, паралельно не пустивши Росію, а також ще одного серйозного гравця – Францію.
Річ у тім, що у Франції велика та впливова вірменська діаспора (згадаймо хоча б Шарля Азнавура), тож користуючись цим, Нікол Пашинян попросив Емманюеля Макрона про допомогу. І той погодився, тож тепер є ризик конфронтації між членами НАТО – Туреччиною і Францією.
Туреччина звернулася до свого вірного союзника – Пакистану, який так само допомагав Азербайджану у Другій Карабаській, а Іран – до Індії. Відтак тепер конфлікт набуває ще й ядерного присмаку, при тому з трьох боків: Росія-Індія-Пакистан.
Між всіма країнами відносини так собі (не беремо до уваги публічні реверанси, а реальну політику), тож невідомо як все це завершиться. Загалом же, для України все це вигідно.
Адже Росії доведеться залучити солідні ресурси для збереження власного впливу на Південному Кавказі паралельно не дозволивши його розширити передовсім Франції, а потім і Туреччині. Побачимо, як воно буде, плюс, не забуваймо про Африку, бо глобальність війни вже важко заперечувати.
Автор – Назар Приходько, політолог-міжнародник і військовий експерт