Треба констатувати, що ми не виконали це важливе завдання. Немає і, певно, не було політичної волі, особливо у нашої влади.
Початок повномасштабної війни і відвага української нації викликали захоплення у нас самих і всього світу. Це зумовило височенний емоційний запит буквально на все українське у нас і за кордоном.
Безмежна аудиторія готова була безлімітно споживати все про Україну. Виник шанс і часовий аванс для того, щоби закарбувати в українській масовій свідомості аксіому, що все московитське — це буквально зброя проти нас.
Задля того, щоби захистити свій периметр від росіян назавжди, на заміну всьому московитському в Україні має тотально і остаточно прийти українське. Кожній найпримітивнішій особі її ж мовою треба було донести, що московитське буквально вбиває.
І що перехід (радше, повернення) на українське — це не забаганка чи мода, а необхідний крок для порятунку здоров'я і життя. За кордоном раціоналізація запиту на українське необхідна для формування справедливого уявлення про нас і про наше минуле.
Це важливо для формування у світі сталої, а не тимчасової лояльності до України. Такої роботи не провели, навіть не почали; а якщо десь щось і було, то надто мало.
Якби ми вчасно зайнялися раціоналізацією суспільного запиту на українське, то зараз точно була б краща ситуація з ТЦК та СП. І московитської мови кожен з нас довкола чув би менше.
Ну, й донатів у волонтерські фонди було б більше, а тут можна продовжити про багато що інше. Раціональна потреба в усьому українському для кожного з нас здатна сама по собі істотно підвищити нашу обороноздатність.
Почати діяти у цьому напрямку ніколи не пізно, а навіть дуже доцільно, — це має стати державною політикою. Проблема також дасть свої негативні плоди згодом, адже ми приречені повернутися до зайвих дискусій на непотрібні теми, які мали б з після цієї війни відпасти назавжди за визначенням.