Українці самі мають визначати внутрішнього ворога, зовнішній давно відомий. Критична оцінка своїх — наша власна справа, приватна, без чужих.
Єдиним дієвим засобом проти «руzzкаго міра» і його «проізводних» у поточній політичній ситуації є інтегральний націоналізм. А саме, — елітарний і авторитарний український націоналізм.
Ні націонал-демократія, ні ліберальна демократія, ні соціал-демократія, ні християнська демократія, ні навіть респектабельний консерватизм поставити надійні запобіжники повзучій експансії «руzzкаго міра» не здатні. «Ну, ні шмаглі...».
Наша суспільно-політична структура настільки спотворена й засмічена, що її спочатку слід радикально очистити й відновити. А вже потім щось там консервувати.
Перерахованим політичним течіям і їхнім адептам просто не вистачає «запалу», щоб уразити товстошкірого «руzzкаго мішку». Бракує їм структурної щільності, щоби не дати просунути йому писок чи клешню у вільний отвір і розвалити конструкцію зсередини.
І той факт, що нам хтось чогось «не дозволить» не робить «дозволений» формат політичної організації ефективнішим. Ба навіть навпаки — лише змушує безрезультатно витрачати час і ресурси, яких у нас із кожною поразкою стає все менше й менше.
Наші класики, із полтавцем Миколлою Гоголем на чолі, нас вчать, що навіть найгірша своя людина може знайти в собі сили, щоби виправитися, визнати помилки й вирости над собою. Українців здавна єднають етнічне походження, любов до рідної землі, мова, культура включно з бойовими мистецтвами, танцями, протяжними піснями, казками, класичною літературою, вишиванками, шароварами, чубами, віночками й хустками, чобітьми, гончарством, ковальством, теслярством, різьбярством, чумацтвом, козацтвом.
Це — наші традиційні ланки, наша філософія буття, що гуртує українську націю із покоління у покоління, із минулого через теперішнє у майбутнє, або, як писав нетлінний Тарас Шеченко, націю «і мертвих, і живих, і ще не народжених». На цьому стоїмо й стоятимемо проти «руzzкаго міра».