Війна загрузла в українській землі. Війна потрапила у пастку пізньої осені, сіла пузом на темне, вологе дно року...
Кілька гарячих точок по фронту, а решта – упокоєна туманами, вгамована схожими на пил дощами. Смикнеться пару разів на день, і далі дивиться повз людей, шипить вогнем у багнюці, і багнюка перемагає вогонь.
Десь гупає важко, але здається, що ця розмокла земля беззвучно здатна ковтати снаряди та ракети, кулі-міни... Осінь, що так владно гамує війну – каже "цить", і та мовкне – осінь ця пахне мишами.
Мишаче воїнство йде у наступ. Воно нахабно бігає по бліндажах, не ховаючися, гризе все, що бачить – аби нагризти побільше дірок, а там видно буде.
Тисячі мишей гинуть у пастках і від отрути, але їм на зміну приходять мільйони. Миші кусають руки, котрі їх б'ють.
У мишей стріляють із пневматики, спеціально для цього купленої. З одної кулі не вмирає жодна миша, їх добивають палками, контрольними пострілами; тисячі їх гинуть, але мільйони приходять на зміну.
Багнюка тонким шаром мігрує на асфальт, він стає чи не таким же слизьким, як ґрунтові дороги. Ці ґрунтові дороги ж нині – як ріки, як озера і канали брудної рідини.
Рідина обліплює автівки з усіх боків – геть не можна навіть торкнутися. Під рідиною в калюжах, здається, причаїлися тисячі рук, що хапають машину за колеса і тягнуть, тягнуть, тягнуть вниз.