Доки українська нація бореться, вона існує. Доки солов'їною говорить юнь у нашого народу є майбутнє, решта — зайвий популізм.
Великі суспільні збурення виносять на береги сміття і різного штибу шарлатанів. Частина з них уже підіймає голови та розказує про «прекрасну росію майбутнього» і великі спільні проєкти, бо ж Україна буцімто дуже маленька і з крихітною культурою.
Це вовки в овечих шкурах. І вони випадково опинялись у тих чи інших політичних штабах, здобували медійність, а потім ішли працювати інформаційними ескортниками у російських олігархів.
РФ (путінська чи якась інша) здихатиме у казані із дьогтем, але тягнутиме руки до українських ший. Відтак наша задача — зберегти незалежність і розказати нащадкам страшну казку про те, як за державним кордоном на сході живуть некрофіли.
Ті, хто пив нашу кров і хочуть нашої смерті, а також чому краще вчити анґлійську, іспанську чи японську мови, якщо хочеш заробляти багато грошей за кордоном...
Ворожа (власне, російська) пропаганда тривалий час нав'язувала українцю образ інфантильного та лінивого салоїда. Такого, що потім незле обдурити та обібрати як липку, а далі — забрати паспорт, громадянські права, поставити рабське тавро і змусити працювати на клани сталіна, брежнєва, путіна...
Вороги завше вміли фальсифікувати історію і водити за носа закордонних візитерів. Тому і досі на Заході часто вірять, що росія — то ніби є Русь, а Україна — то трошки неприємність.
Подібні міфи живуть міцно та довго, а тому є робота до скону — повертати своє і гучно говорити: «Доброго вечора, ми з України!», — але уже в діловому ключі. Бо чужого нам не треба, але й свого нікому не віддамо!