Чому у США немає протестів, схожих на український Майдан? Здавалося б, вже час, правда, але ж ні, їх не має та навряд чи будуть.
У Білому домі сидить чувак, який діє як агент ворожої держави та перевертає світ догори дриґом. Наркоман із бензопилою творить якусь дичину, є ознаки насування повзучої диктатури.
У нас на очах відбуваються насправді шокуючі зміни, але наразі ситуація виглядає так, що масової мобілізації, пропорційної рівню загрози, яку становить Дональд Трамп і трампісти, немає. При тому, що не можна сказати, буцімто американці не мають протестної традиції, — навпаки; тоді у чому ж справа?
Від «чорт забирай, як це взагалі могло статися» до «ця країна безнадійна». Або ж «альтернатива була не краща» і «може, все ще буде не так погано».
Що найгірше, відповідним чином сприйняли свою поразку на протилежному боці — як нищівну. А це потягнуло за собою розчарування та відчай.
Замість фокусу на тим, що Трамп здобув цю перемогу завдяки маніпуляціям, брехні, дешевим спецефектам та допомозі ботоферм ворожої держави, за інтелігентською звичкою почалися оці всі нескінченні самокопання і самобичування. Мовляв, що ж ми зробили не так?
Єдиний раз, коли вони успішно усунули уряд, був під час Війни за незалежність у XVIII столітті. Однак це не було внутрішнім повстанням проти національного режиму — британський уряд вже сприймався як чужоземний окупант, а не як частина американського суспільства.
Американська політична система була створена так, щоби запобігти раптовим змінам влади поза виборами. Ідея «мирної передачі влади» глибоко закладена в американській свідомості.
Американці не мають ментальної чи культурної основи для уявлення, як повалення уряду взагалі може виглядати. Панівне мислення залишається реформістським, навіть коли система дає явний збій.
І не можуть наважитися визнати цю волю злочинною, бо вона в американській ментальності піднесена до абсолюту, а ті, хто визнає її такою, кажуть, що «вони», мовляв, мають розплатитися нарешті за свій вибір. Бачили очі, що купували, нехай це навіть буде диктатура: згорів сарай — гори й хата.
А Громадянська війна — це величезна історична травма для американців. Коли 2020 року прихильники Трампа штурмували Капітолій у Вашинґтоні, її привид став таким густим, що майже матеріалізувався.
І це актуалізувало страх перед нею, перед повторенням національної трагедії. А ще оцей фільм «Повстання Штатів» 2024 року з його лякаючою сакраментальною фразою: «What kind of American are you?».
Мовляв, масові протести лише зіграють йому на руку, щоби встановити справжню диктатуру. Соціолог Дженніфер Волтер каже, що Трамп навмисно застосовує «шокову доктрину», яка полягає на стратегічній експлуатації когнітивних обмежень.
Ну, щоби викликати у супротивників пригніченість і розгубленість. Простими словами: громадян щоденно бомбардують якимось скандальними заявами, так, що вони втрачають фокус і стають надто дезорієнтовані, пасивні та відсторонені, щоби чинити опір.
Вони кажуть, що роками протестували, боролися, кричали — і що? Трамп все одно повернувся, а тому чимало людей вже сприймають новий стан речей як диктатуру.
Багато мешканців (не лише громадян) США просто бояться, що участь у протестах і навіть критичні висловлювання матимуть для них важкі наслідки. Поки що в США не з'явилося великого протестного руху і явних лідерів, готових його організувати.
Отже, поєднання страху, виснаження, відсутності лідерства, віри у виборчу систему та небажання загострювати ситуацію створило стан паралічу. Люди або чекають, поки все «дійде до краю», або не бачать сенсу у протестах взагалі.
Це не означає, що їх не буде? Найбільш перспективним тригером, до речі, став Ілон Маск, який вже бідкається в телевізорі, що його хочуть вбити й тягає із собою малу дитину як бронік. На нього самого ніхто не нападає, проте «Tesla» палає по всій країні, а Трамп уже навіть оголосив це «тероризмом».