Кінець антикорупційного активізму та перетворення боротьби за доброчесність на фарс.
Я знайшов у докторській дисертації керманича Фундації “ДеЮре” Михайла Жернакова майже два десятки епізодів, які дуже схожі на плагіат російських джерел, і у звʼязку із цим хочу розвинути все ще немейнстрімну думку про кінець антикорупційного активізму та перетворення боротьби за доброчесність на фарс.
Я ніколи не заперечував і ще раз із приємністю повторю, що Фундація “ДеЮре” закладала підвалини реформ кількох важливих елементів судової системи України тоді, коли до того нікому не було діла. Вони допомагали створити Громадську раду доброчесності, ВАКС, ВРП, ВККС, перевіряли доброчесність кандидатів на посади суддів Конституційного суду. До цієї роботи доклалися Роман Куйбіда, Тарас Шепель, Роман Маселко, ну і Михайло Жернаков, to name a few.
Та у 2022 році Роман Маселко став членом Вищої ради правосуддя і саме тоді, як на мою думку, розпочався занепад антикорупційного активізму. Це я не зараз придумав, а писав про це як раз тоді, коли Маселко інституціоналізував свою активну громадську роботу у державному органі.
Пройшло три роки, каденція Романа Маселко у ВРП закінчилася минулого тижня, а активісти ДеЮре досі існують. Увесь цей час вони продовжували свою боротьбу, але перетворилися для мене з антикорупційних активістів, які викликали захоплення і повагу, на блогерів, які катають на шакалячому експресі за будь-що, якщо ти із ними публічно не бро.
Навколо соціальних мереж ДеЮре зібралася аудиторія, яка в абсолютній більшості випадків не ставить під сумнів аналітику ДеЮре, й не особливо розбираючись рясно прикрашає більшість публікацій коментарями про паскуд у мантіях, мафіозні структури, злочинців, яких потрібно гнати у шию, та іншим конструктивом:
Завдяки непохитній довірі підписників, ДеЮре вдалося монополізувати у публічному дискурсі поняття доброчесності й стати верховною інстанцією у визначенні того, хто цією чеснотою не володіє.
І я, і мої колеги по перу, часто думали про те, що таке доброчесність, чи існують критерії і, що найголовніше, чи існують серед живих людей приклади світлих, чистих і справді доброчесних.
До прикладу, ось:
Заспойлерю одразу усі наші матеріали: ми не змогли знайти еталон доброчесності. Ба більше, ми не змогли навіть намацати якісь осяжні критерії для того, щоб вихопивши людину у часі безпомилково визначити стан її доброчесності у цю конкретну мить, або передбачити стан доброчесності у наступну мить. Іншими словами, кришталево доброчесних не існує.
Стоячи на такій теоретичній основі, я ніколи не розумів обвинувального тону публікацій ДеЮре, захмарної емоційності, категоричності та абсолютної відсутності сумніву.
ДеЮре ніколи не було особисто для мене еталоном доброчесності, але вони безапеляційно вимагали еталонної доброчесності в інших.
Знову ж таки, я не щойно це помітив і не вперше висловлююся. Колись Михайло Жернаков у ФБ звинуватив суддю Олену Ізовітову-Вакім у тому, що вона приймала рішення проти протестувальників під час Революції Гідності (простіше кажучи, була “суддею Майдану”). Я не стикався із цією суддею, я не вивчав її карʼєру, але мені у публікаціях пана Жернакова і ДеЮре не вистачило дисклеймера про те, що Михайло Жернаков сам є, якщо вже висловлюватися такими спрощеннями, суддею Майдану, бо сам був тоді суддею і теж прийняв у 2014 дуже Антимайданівське рішення. І, що найгірше, не визнає цього (у згаданому матеріалі є його позиція: “так а що я міг зробити?”).
Фух, нарешті цей вступ закінчився, але простіть, мав якось пояснити, навіщо мені впав Михайло Жернаков із його дисертацією.
Я не запамʼятав той момент, коли ДеЮре і Михайло Жернаков вийшли за периметр суддівської доброчесності й почали системно займатися академічною доброчесністю чиновників. Памʼятаю лише, як у кінці 2023 Михайло критично висловився у мережі щодо дисертації, яку захистив Валерій Залужний. Я знав, що Михайло захистив докторську дисертацію у 2016 році, коли йому було щось типу 30 років. Знав також, що десь тоді ж він припинив займатися наукою; так само стрімко, як і застрибнув на цей науковий Олімп.
Тоді я вирішив перевірити його власний науковий доробок на предмет наукової цінності.
Зізнаюся вам, наукову цінність я оцінити не спромігся. Я сам науковцем не є, але часто читаю наукові праці й для того, щоб не пропускати підписаний у Google Scholar на величезну кількість авторів та найцікавіші роботи висвітлюю тут у Спілці. Як на мій смак, робота Михайла не містить якихось таких речень, які можна було б без спеціального багажу знань назвати неочевидними. Якихось дискусій у наукових колах ця робота теж не викликала, так само як і великої кількості цитувань, тож покластися в оцінці вкладу в українську науку на думки інших науковців теж не можу.
Це суто моя субʼєктивна думка: прочитайте роботу (файл нижче) і зробіть власний висновок щодо якості контенту.
Але я можу (як я тоді думав) перевірити роботу на предмет плагіату. Я зібрав кілька десятків дисертацій на подібну тему і знайшов безліч збігів. Потер задоволені долоньки, а тоді зʼясував, що усі ці збіги — то цитування нормативних актів. І кинув цю витівку із думкою, що ну красавчик, немає у Міші плагіату.
Та ДеЮре продовжувало усе частіше нагинати суддів та кандидатів щодо академічного плагіату. Я звернувся до них по коментар і вони сказали, що ведуть роботу щодо академічної доброчесності системно. Ось тут в нас виходив матеріал про їхню дуже притомну ініціативу позбавити чиновників, які не займаються наукою, надбавок за наукові ступені. Щоправда, вони не пояснили у коментарі для Спілки, яким саме чином вони обирають кандидатів на перевірку наукових робіт, зате пояснили, чи перевіряють власних співробітників:
“Визначення наукових робіт для аналізу здійснюється залученими експертами. Пріоритетність визначається за низкою критеріїв, одним із яких є посада, яку обіймає суддя.
З метою уникнення ситуації конфлікту інтересів ми не проводимо перевірки наших співробітників та експертів, а також пов’язаних із ними осіб, у межах конкурсних, відбіркових чи інших процедур, у яких вони беруть участь”.
Я зробив ще один підхід: переклав дисертацію Михайла на російську (ну добре, не я, а гугл транслейт), потім скачав кілька десятків робіт за темою дисертацій російською мовою й перевірив їх на збіги. Хоча я знайшов невеликий шматок перекладу у Мішиній роботі, цей процес затягнув мене на кілька ночей і коштував мені пропущеного дедлайну по основній роботі, тож я знов відклав цю невдячну роботу й вирішив почекати досягнення сингулярності. То було у 2025 році.
Минулого тижня ДеЮре опублікувало пост про мого доброго знайомого, із яким ми були в Аспені. ДеЮре написали, що “мають серйозні питання” до кандидатської дисертації Расіма (він захистився у 2010). Дослівно ця частина їхньої публікації звучить так:
Також Бабанли не розпитували (Расім бере участь у конкурсі на посаду судді Конституційного суду і мова тут йде про співбесіду — примітка моя) і щодо ймовірного плагіату у його дисертаціях, які він захистив у 2010 та 2019 роках. Задали питання про російські джерела, та фактично оминули найголовніше застереження — порушення академічної доброчесності.
На нашу думку, обидві дисертації містять плагіат, самоплагіат і процедурні порушення.
У кандидатській дисертації є цілі абзаци, дослівно запозичені з роботи російського дослідника без посилання на джерело.
У докторській монографії майже повністю скопійовано дві статті, написані у співавторстві, з десятків скопійованих сторінок посилання зроблено лише на один-два абзаци. Додатково скопійовано 12 власних раніше опублікованих статей – самоплагіат, який Закон «Про освіту» визначає порушенням академічної доброчесності та формою обману. Такий обсяг запозичень ставить під сумнів саму наявність монографії як окремої наукової роботи.
Я подумав, нічого собі, а що було не так із російськими джерелами у 2010? А ще подумав, якщо вони змогли знайти переклади з російської, а я не зміг, то навіщо я взагалі самоназвався колись журналістом. Та й сів витрачати залишки токенів у різноманітних великих мовних моделях.
Виявилося що сингулярність у питанні пошуку плагіату різними мовами вже досягнута: одна із моделей цілком пристойно знайшла схожі шматки тексту, тож мені лишалося тільки діставати запейволені наукові роботи та перевіряти збіги.
В результаті я знайшов більше двадцяти збігів із роботами пʼяти російських авторів, жоден із яких не вказаний серед джерел. Та стільки ж випадків самоцитування без зазначення джерела.
Я не наполягаю на тому, що це усе плагіат, але вважаю, що цього достатньо аби засумніватися в академічній доброчесності. Тож одночасно із публікацією цього тексту направлю матеріали до НАЗЯВО.
Якщо плагіат праць російських науковців підтвердиться, то це справді буде порушенням академічної доброчесності.
А от щодо самоплагіату я не впевнений, бо, наприклад, стаття 26 свіжого закону про академічну доброчесність прямо передбачає, що самоцитування в дисертації раніше опублікованих власних наукових результатів без зазначення джерела попереднього оприлюднення не є самоплагіатом.
Але ДеЮре дуже бодро кинули Расіму предʼяву у самоплагіаті, тож про всяк випадок я цю частину лишив.
Хоча Расім, як я вже згадував, мій хороший знайомий, я не у курсі, чи містить його дисертація плагіат. Біда у тому, що ДеЮре не навело у своїй публікації про Расіма жодних доказів ні щодо рерайту, ні щодо самоплагіату. Процитована вище фраза “на нашу думку, обидві дисертації містять плагіат, самоплагіат і процедурні порушення” не мають у публікації жодних доказів. Ми просили їх поділитися таблицею, але вони не відповіли нам.
Ну що ж, а от ми усіма матеріалами радо поділимося: будь ласка, качайте файли, озадачуйте власні ЛЛМи, перевіряйте, не вірте нікому та робіть свої власні висновки.
Джерело: deadlawyers