Певно війна – це найпотужніша із тюрем. Чому? – Бо вона бере в полон серце.
Складно писати про війну, коли не можна писати про більшість того, що відбувається з тобою. З людьми, які оточують, але про них якраз дуже хочеться.
А ще з вулицями, по яких крокуєш, повзаєш, бігаєш і які перетворюються у твій єдиний інформаційний простір. Того, звідки черпаєш головні новини дня і ночі.
З посадками, які цілодобово цинкуєш, змінюючи теплак на бінокль або нічник, а подекуди навіть зачищаєш їх. З полями, у яких займаєш спостережні пункти та вкопуєшся за ніч так, щоби зранку тебе не спалили з пташки під галімим кущем.
З будинками, у яких не завжди можна розгледіти сліди будинків, і в яких доводиться жити, валятися, закривати вікна і запалювати свічки, мовчки розглядаючи атмосферні фото сімей, що проживали там. Із землею, в якій почуваєшся чим безпечніше, тим глибше, і яка копається чим швидше, тим довша пауза між обстрілами.
З підвалами, в яких доводиться лягати штабелями або забиватися, наче шпроти у банку. І яких не завжди вистачає у потрібній кількості на всіх, або хоча б сходинками до нього, коли не можна спати й коли рація має ловити зв'язок з горішнім світом.
Тільки там панує феєрія пилюки, бруду, консервації, застелених коврів, обшарпаних і побитих стін, пронизливого холоду і... відносної безпеки. А вона з часом настільки набридає, що мимохідь опиняєшся на горі й сприймаєш свій фатум таким, яким він накреслений зверху.
Ну, і не забути б про фарт, який повинен супроводжувати усю дорогу на виїзді. Без нього в наш час ловити нічого.
Зате можна написати про видавництво "Zалізний Тато", яке поступово відновлює свою роботу і готує нові книжкові проєкти! Тож, шануймося.
Автор – друг "Жостік", почесний редактор видавництва "Zалізний Тато"