Історія про боротьбу, життя і смерть в суворому північному краї.
В другій частині спогадів моєї бабусі — Надії Петренчук (Ярмолюк), — підпільниці, розвідниці ОУН і УПА з Острожського району Рівненщини, йдеться про пережите нею в Норильському концтаборі — Горлазі.
Також згадує Надія Петренчук про етапи, пересилки. Зокрема з її пам'яті спливали бійки з битовиками-кримінальниками на етапній баржі, на річці Єнісей, коли злодії намагалися взяти політичних “під ноги”.
Але хлопці — каторжани з УПА на чолі з колишнім майором радянської армії, замість безсилого конвою, навели лад.
Тоді дивом вони всі лишилися живими, бо злодії ще й ледь не потопили баржу...
Згадувала Надія Петренчук і про побут в суровому північному краї — про Чорні бурі, вічну мерзлоту — та про участь у Норильському повстанні 53 року, під час якого жінки на рівні з чоловіками боролися за Волю, а деякі з них загинули, демонструючи гідний подиву героїзм та самопосвяту.
Розповіла Надія Петренчук і про зустріч з чоловіком, тим, хто став її судженим. Та про те як його друзі з СБ перевіряли її…
В цілому розповідь колишньої ув'язненої свідчить, що з вірою і надією на Бога людина здатне пережити все.
Й ця розповідь бабусі — це ще й свідчення великої волі людини до життя.
Життя, яке всупереч всьому лихому святкувало перемогу!
Надія Петренчук: Після арешту і слідства в 1946 році з Острога мене відправили в Рівне, куди, пригадую, везли відкритою машиною, а потім нас — п’ять хлопців і мене — привезли в містечко Здолбунів на етап.
І мене ледь в потяг на етап заштовхали, такий вагон заповнений був.
Я на сходах у вагоні сіла, бо більше ніде було. То прийшли до мене знайома Надя Бручь і Оля Дмитрук, які мене врятували тоді від кримінальників.
Розповіли, хто такі блатні, ввели в курс справи, що заберуть все, і сорочку останню знімуть. Сказали, як стемніє перейдеш до нас.
Отже, прийшов вечір. Блатні дивляться, мене немає. ...Але ж знайшли таки в тому кутку. Почала я з ними, тими жучками битися, і одну притисла до землі за коси.
На поміч прийшли Надя і дві Олі — Дмитрук, і ще одна дівчина з Дубно.
Вже відбилися від них, тоді наробили жучки крику, прибігли конвоїри, наділи на Олю Дмитрук наручники і відвели нас в кут вагону.
Оля була в Норильську теж, і під час нашої довгої неволі стала моєю подругою. Вона з родини, яка завзято боролася за Україну і понесла великі жертви.
Її забрали в 45-му році, в 47-му вбили старшого брата — підпільника.
Молодшого брата посадили, сидів він в Караганді, в 52 прибув теж етапом в Норильськ. А Матір їх зґвалтували більшовики. Зі слів Олі їх було 10 осіб, потім матір десь вивезли, мабуть, на далекий Схід…
А що до нас, то блатні довгою тією дорогою страшно знущалися. Дадуть води конвої у відрі, ті поп’ють і виливають…
Везли нас зі Здолбунова близько 4-5 тисяч дівчат, а ще зі Львову етап приєднали. Привезли нас у Норильськ 10 тисяч дівчат!
Та спершу нас привезли в Харків на пересилку.
Там, пригадую, нас супом з соєю годували. Було й таке, що ті жучки повідбирали миски і сцять туди…
Залишилися ми без посуду...
На третій день нас знову вивезли на етап, так я ніби як сьогодні бачу перед очима колишніх совєтських солдат – військовополонених.
Нас, як раз тільки привезли вагоном на пересилку, а вони сиділи у дворику.
Чоловік двадцять їх було. Всі інваліди – у декого ніг немає – ще деякі з них були без рук.
І вони кричали: где наши руки, где наши ноги. За что мы воевали?
То всі дівчата, що біля мене були плакали, так то нас було зворушило…
Там неподалік від цих солдат був сестри моєї чоловік і він бачив, як нас на колінах гнали в вагон, потім на волі мені розповідав, що кричав до мене, але я не почула.
Також пам'ятаю священника в (Новосибірську).
Як везли у забитих вагонах вже на північ, нас там знову було як сірників у коробці.
І наш етап проїжджав мимо вокзалу, і так збіглося – так Бог захотів, щоб я подивилася у віконце – бачу священник в чорній рясі тричі перехрестив потяг.
Думаю: є ще такі люді.
Цілий місяць нас везли етапом з Харкова через Красноярськ до Норильська.
Під час етапів всякого було. Про дещо я вже розповідала раніше.
Далі везли нас баржею з Красноярська до Норильська по Єнісею. Під час дороги блатні ховали награбоване під дошками в каютах і баржа дала тічь.
Почалася паніка.
Блатні в один з тих днів (чи ночей) зґвалтували одну дівчину, — її звали Аня з Тернополя була сама.
Я ще звечора до неї підійшла давай Аня, кажу, будемо вночі тікати ближче до наших хлопців.
Вночі, коли вже блатні вривалися в наше приміщення кажу: Аня, пішли швидше! А вона: та я вже, мабуть, ніде не піду…
На наступний день підійшла до неї говорю: Що Ганя вже по весіллі? Та вже, каже.
ЇЇ потім в Норильську списали на материк, бо захворіла вона на сифіліс.
Вже в перші дні на етапі нас ті блатні розділи до сорочок, і так ми ходили.
Запам’ятався один жулік, який забрав у мене чобітки, червоні невисокі такі. Обув ті чобітки і витанцьовує чечітку.
На третій день ми пішли до наших хлопців і в ту ніч кримінальники не дістали нас.
На наступну ніч перейшли в дальній барак – до каторжан. Там багато моїх знайомих хлопців з УПА було, з Рівненщини.
Полягали спати хлопці кажуть, як що блатні нападуть на нас, то не робіть тільки крику.
Дивлюсь одного каторжанина вже порізали бритвою.
Бачу біжать знову кримінальники, з палками налітають…
Та якось хлопці прогнали блатних від нас.
Наступного дня до начальника конвою підходить засуджений майор червоної армії — каторжанин, говорить: робіть порядок! Той відповідає: Мы на воде, не имеем права.
– Тогда разрешите нам. – Делайте.
Як піднялися каторжани почали лупити тих блатних, загнали їх в куток баржі.
Відгородили для них там місце, і вже вони там далі 9 днів їхали.
Але і там вчинили шкоду – мало не потопили баржу, зробили пробоїну у дні. Але вдалося команді, морякам залатати її.
Потім пішли наші хлопці позбирали речі, які блатні раніше відібрали.
Поскидали в одне місце (вийшла багатометрова куча, така висотою як хата людська) і кожен підходить, пізнає свої речі, забирає…
Забрала я своя плаття і теплий одяг. Вже блатні залишились в самих сорочках.
Потім майор каторжанин мені говорив: когда я был в своих рядах, я никогда б не подумал, что в советском союзе такое делается.
А одна дівчина з мого села написала додому листа: їхали в потязі спала біля самої параші. Мати відписала листа, те да се, а в кінці пише: та передавай привіт і Параші...
Привезли в Норильськ наприкінці серпня. Вже зима була.
Блатні пограбували нас, не все ж вдалося знайти і не всім, то хто в чому був: в літніх платтях, весінніх туфлях без головних уборів.
Я свої червоні чоботи вже в таборі на одній жучці бачила…
Завели в бараки, а блатні сидять на нарах ноги поскидали з нар дивляться на нас, зустрічають.
А самі страшні, — всі в наколках.
Вночі почалося: речі з під голови тягнуть, — за ноги смикають, але до ранку якось добули.
Зранку кого в чому виганяють сніг відкидати. Думаю, все — нам тут кінець…
Перші місяці ми там навіть ложок не мали, тарілок не мали, їли з консервних банок.
Бригади, які робили на прибиранні сміття, збирали банки з під консерви, з яких ми і їли.
Потім домовились з чоловіками, що вміли посуд робити, — віддавали їм частину пайки і вони зробили нам баночки для їжі…
...Звісно, що більшовики дуже жорстокі були, на роботу виганяли й в грязь і в мороз.
А це ж жінки і дні особливі бувають, але вони не рахувалися ні з чим...
Норильськ: Вічна мерзлота, Кайло та чорні бурі
Надія Петренчук (Ярмолюк):
Я мала табірний номер В 854
Умови там були ще ті, я вже розповідала це, – важка робота на шахтах, харчування, яке краще не згадувати.
Їсти давали два рази вдень – триста грамів баланди зранку, в обід – черпачок пшеничної каші. Вдома бувало котові більше діставалося.
Виганяли на роботу о 6 годині ранку – наложили миску баланди посьорбали і вперед…
Табір був особо режимний, з залізною дисципліною.
Працювали у дві зміни по дванадцять годин.
Спочатку працювала на будівництві доріг, в ДОСААФ.
В 49 році почала робити на ахмані – де вигвантажували цеглу, і по лінії, по естакаді спускали вниз.
Там цілу зиму я проробила. Потім мене списали в 3 категорію, в бригаду, що приїхала з Дудинки.
Мене і ще одну дівчину з хліборізки.
І так ми були два місяці нічого не робили, спали цілими днями. Буває на суботник вигонять і далі сидимо. Не знаю кому завдячувати за це…
Потім працювала на піщаному кар’єрі. Підривають снарядом породу, потім розбиваємо, вантажимо на тачки, возимо до вагонеток, вивозимо на естакаду, — на згірок, де складаємо…
Нас з роботи знімали тоді, вели в зону. Як подує вітер держимось одна за одну лежимо. Тоді і конвой за нас хапається, що б не відірвало.
Піднімемось, пройдемо метрів п’ять і знов вітрюган вложить. Буря…. – чорна буря там називали…
Знов полягаємо.
Так нас проводили до зони. Хто сам залишився його відірвало, хто що в зоні в руках носив все уносило, відра аж на проводах було…
Така буря два рази за десять років була.
А один дядько на санях їхав його разом з санями зірвало і понесло клубком летів і спасло його те, що зачепився за стовп – так би в озеро кинуло б…
На другий день розтавав сніг, нас вивели на роботу… І знову буря. Знімають з роботи гонять в зону. Ведуть падаємо…
І раптом одного разу я не встигла схопитися за дівчат і мене відбило в сторону… в тундру.
Конвой привів бригаду в зону, а порахували, однієї не вистачає.
Та вітер трохи стих і я чіпляючись за кущики які росли там добираюсь до зони. Коли дивлюсь біжать на зустріч конвоїри, побачили мене забрали…
Мені пізніше легше було.
Була спеціальність – швачка, менше на холоді доводилось бути.
Але все одно було не легко – бувало від втоми не могли ложки в руках втримати…
Як потрапила в майстерню? Дала нарядчику 5 рублів.
Там до мене почав підсватуватись майстер, сам українець, з Донецька був.
Поставив мене запасником (людина яка дає іншим роботу).
Буває закличе мене до себе в кімнату і починає робити зауваження там те забули зробити, а там те.
А я йому кажу: Будьте спокійні. Потім посадив за машинку шити труси для хлопців.
Кажу йому: зароблю собі на трусах як Заболоцький на милі. – Нічого заробиш.
В кінець дня дивлюсь, в мене 170% норми значиться.
Згодом ставить мене черговою по коморі. Чергую. Як тільки він зайде, я до конвою підхожу, говорю до нього...
Пізніше майстер казав завідувачу: Чи вона не розуміє, чи така хитра?
По тому почали організовувати спецлагеря, — для політичних.
Забрали нас туди, роботи теж дуже важкі були, — працювали на будівництві біля Шмітюхи.
Бачила, як дівчата літом копали там ями. Влітку викопають – зимою вже возять померлих,– в ті ями кидають…
Літо там маленьке було. В основному ніч і ніч.
В травні ще сніг лежав. В червні починалось літо, — сходять квіти, на початку липня цвітуть, а вже через два тижні мороз – померзли.
Робили все за допомогою електрики.
А який національний склад в'язнів був?
Більшість ув'язнених — це були українці, своєю чергою – це переважно бандерівки. Також багато було і зі Східної України дівчат, засуджених за співробітництво з німцями. Багато було і росіянок, також японки, прибалти, китайці і інш.
І Всі гуртувалися по принципу національних земляцтв.
А як там з битовиками тоді жили, пам'ятаєте якісь історії про них?
Одного разу до хазяїна жіночої зони прийшла дівчина, блатна, просить його відпусти на побачення – мати приїхала.
Начальник не пускає. Тоді вона знімає з себе весь одяг, сидить гола перед ним.
Приводять матір цієї дівчини начальник говорить до матері: «Подивіться на свою дочку».
«А я б не роздяглася б, ви побачення не дозволили б».
Безсоромні були, серед них траплялось багато випадків одностатевих відносин. Ми їх кобелями звали.
Один раз було і таке: приходить до мене одна битовичка і каже іди подивися вже і ваша пальця захотіла.
Прийшли ми дивимось, а воно і правда блатна і дівчина з західної України роблять блуд…
Деякі дівчата жили з хлопцями розпутним життям. Але серед наших переважали дівчата, які тримали себе в руках…
Я була днювальною, стою в черзі в столовій коли дві битовички намагаються без черги отримати їжу.
Я їм не дала цього зробити. Одна мене вдарила відром по голові я у відповідь вдарила відром її.
Прийшла в барак розповідаю блатним з сусідньої бригади, про випадок в столовій.
А з цими "блатними" що по сусідству з нами були ми дружно жили, то вони піднялися пішли – знайшли тих дівчат — добряче відлупили.
А було таке, що люди тікали з Норильських таборів?
Це було на Різдво. Дивлюсь сидить в майстерні дуже гарна дівчина, в українському національному вбранні – вишита сорочка на ній і дуже гарна жилетка, і хустка зав’язана вся у квітках.
Це на свято, якраз було.
Я ще спитала звідки вона? Дівчата відповіли, що з Волині.
А сиділа вона недалеко від котла, конвой стояв у дверях теж грівся.
Потім ця дівчина попросилася в туалет, конвоїр пропустив, вона пішла… і до сьогодні ходить. Втекла.
Видно вона з кимсь з вольних домовилася, і він допоміг втекти.
Тоді таке було, дівчатам за територію зони вийти легко було.
От просить мене майстер бригади ДАСААФ, я спочатку там робила, «поший моїй жінці плаття», домовляється з конвоїрами, що б ті мене відпустили до нього додому шити плаття, і так три рази майстер забирав мене до себе додому.
На третій раз дивлюся жінка на мене коситься.
Спочатку чай з хлібом ставила, а на третій день тільки чаєм пригостила, і не привітна така зробилася.
...Аж раптом приходять майстер з конвоєм і забирають мене. Як раз перевірка в зоні була і однієї дівчини не дорахувалися.
То конвоїр признався, що це майстер мене забрав.
Мені за це нічого не було, а чи обійшлося майстру не знаю.
Це я для прикладу розповідаю, що можливості втекти були. От тільки куди тікати?
Одного разу вели бригаду мимо базару то конвоїр пустив мене зі словами: Йди може щось тобі дадуть.
Чоловік мій Артем згадував, що було пара випадків коли люди тікали з Норильська і доходили до тайги, але все одно їх ловили.
Надія Петренчук:
За десять років було всього – два рази сиділа в ШІЗО, один раз місяць в бурі.
Одного разу несла з майстерні капці, прошманали знайшли капці – на тиждень в ШІЗО.
Другий раз через зону пішла в туалетну. Як раз щоденна перевірка. Не вистачає однієї людини: на тиждень в ШІЗО.
Ще одного разу зимою в п'ятдесят градусів морозу гнали на роботу. Сказали: йдіть працюйте, робота в приміщенні. А в п'ятдесят градусів морозу не мали права виводити. Погода активована.
Вийшли на роботу, треба було штукатурити.
Штукатурити в приміщенні, розчин же приходилось мішати на вулиці. Позамерзали страшно.
Зайшли в будинок і говоримо: погода активована працювати не будемо.
Викликають солдатів випихають з приміщення.
Пішли понад стіною і почали з плечей випихати на роботу.
Я стояла в стороні ближче до стіни, чую один з тих катів говорить: стріляти вас треба сяких-таких.
А я кажу: так краще вмирати стоячи, чим жити на колінах.
Він за мене і на місяць в бур. Їм же був потрібен лише привід, щоб було за що.
Вся камера заморожена, аж синя.
І так місяць там доводилось ночувати. А на роботу теж ганяли, правда окремо від інших заключьонних – виводили в тундру.
І ось, що мені доводилось бачити. Поряд з нами в тундрі робили хлопці з буру. Три чи чотири чоловіки їх було.
І дотепер страшно як згадаю біля тих хлопців стояли суки – помічники адміністрації, з здоровенними палками.
І коли лупашили хлопців то вони аж ревли від болю.
Страшне, такі бідні, а їх б’ють – робіть.
Не мали ті хлопці не рукавиць нічого – рукав на руку намотає і роблять…
Багато градусів морозу було в бурі, вода замерзала, на стінах іній.
Танцювали гопака, і інших – гуцульських танців навчилася — грілися. Нас трьох сиділо – одна гуцулка з Льівщини, з Волині жінка, і я.
Одного разу до буру привели дівчину сама з Житомира була з підпілля теж, то вона вдарила сокирою іншу ув'язнену дівчину, що та щось на неї наговорювала.
Принесла сокиру до начальства зони, говорить нате сокиру, я зарубала дівчину.
То її відразу посадили в бур. А та, що вона її вдарила відійшла пізніше, вижила, але трохи не своя вже була.
Просиділа місяць часу в бурі, вийшла… а в пам’яті осталося. Більшовики дивились, що б їм кореня взяти, тих з кого все почалося…
Якось ще й такий випадок трапився: один солдат кинув був свою шапку за проволоку, а неподалік знаходився арештант, солдат попросив підніми шапку, я її впустив.
Хлопець підбіг до проволоки, хотів підняти шапку, солдат пустив чергу з автомата і застрілив його…
Поїхав у відпустку наглядач додому.
Знущалися страшно більшовики над нами.
От сильно побили на слідстві мою куму Віру Ференц з Межиріччя, зовсім молоденька була.
Вони домовилися, що передадуть передачку і на вікні камери вивісили голубу шматку.
То тюремники побачили. Прибігли, стали з'ясовувати, хто то зробив, ніхто не зізнається...
І чи вони дізналися, що то вона, дійсно, чи на неї сказали, бо думали малолєтка та не будуть карати..
На волі вийшла за хлопця зі Львову — Павла Ференца, нашого друга теж — народила дитину (я як раз ту дитинку хрестила), але знову стала сильно хворіти.
Зробили їй обстеження — з'ясувалося, що в неї відбита одна нирка. Зробили операцію.
Потім знову захворіла, зробили повторно операцію, виявилося, що забули бинта під час першої операції.
А ще була одна дівчинка в них, то вже до того була щира, я ще хотіла, що старший син мій Микола на ній оженився...
А я читав совєтські джерела, то вони твердять, що Норильськ збудували комсомолки?
Знімали нас на фото. Зганяють декілька бригад в місцевість, яка в нас звалася «Озера».
Виявилося це приїхав фотограф знімати фото про те, як комсомольці Норильськ будують.
Подруги в часи лихоліття
Наші дівчата йдуть, а хлопці із сусіднього табору йдуть і кажуть: О, йдуть “комсомолки”.
Начальник ходить, як павлін, грає оркестр. Б’ють дівчата кайлами вічну мерзлоту…
А вони плачуть же, бо горе таке. Концтабір — не мед.
На другий день збирає нас начальник і говорить: я спрашиваю чего вы девки плачите, а они мне, от радости товаріщ начальник!...
Нам потім теж показували кіно про те як комсомолки збудували Норильськ.
Брехня у них була на кожному місці і кроці.
А в Норильську справді були комсомолки. Приїжджали сюди, але фізично не працювали.
Навіть прославились, там, – люди місцеві розповідали про них. Застукали їх на тому, як з собаками блудили...
А мені ще згадалося, як ми святкували Різдво:
Дівчата зробили хор, — там був Йосип, Марія, — був Ангел, і чортик. Ходили по бараках і співали.
Навіть надзори приходили дивитись. Дівчата гарно були одягнені.
Двоє з мечами були – одна з Тернополя, а друга з Корчів’я, чоловіка мого села.
Каторжани – дівчата ще й вечерю були зробили – це я знаю зі слів, бо вечерю вони у своїй зоні робили...
Ще одні дівчата зробили торт з чорного хліба, товкли сухарі, засипали цукровою пудрою, — пересипали нею.
Пластик хліба, пластик цукру... І чай. Мене вони запросили до себе.
Вже на волі за незалежності, газеті я читала статтю однієї дівчини, яка там була…
Співали ми тоді пісні в неволі:
Де ж ти милий, ти мій
Я згадала тебе.
Чи в неволі живеш, чи загинув?;
Хоч тебе не буде, а вірити буду, що живеш
І колись ще зустріну;
В мене хата стара
В ній сусіди живуть
І не вміють її шанувати;
А я в тундрах, в тайгах,
Чи в сибірських лісах, буду Бога за неї благати;
Промине важкий час,
Доля полюбить нас,
Якщо гідні цього ми будемо;
Повернемося всі до своєї рідні
І посіяні квіти зірвемо.
Це Різдво, здається, було 1950-го року.
Начальник хотів посадити в ШІЗО, бо не спитали дозволу.
Викликав всіх до себе довго чихвостив. Але справу тоді не став далі пускати…
Одного разу йшла з роботи і взяла з собою в зону капці. Несла їх у тілогрійці під рукою...
А на вахті ж промацували і знайшли ті капці. І за ті капці посадили мене на тиждень в ШИЗО. Вже і з роботи були з майстерні зняли.
І коли я вийшла з ШИЗО, то погнали мене на вулиці працювати.
Я тоді знайшла начальника цеху, кажу так і так, така справа.
А він до мене: чого ж ти мені не сказала раніше, я зателефонував би куди треба і ти не сиділа б.
Різне там було...
А один рік на Віри, Надії й Любові зробили ми стола на свято, — Я — Надія та ще дві дівчини Віра і Любо —в запросили дівчат з сусідніх нар, ще деяких посідали, вечеряємо.
А що там за вечеря була? Баланда звичайна… Дівчата нам подарували подарунки, хто що міг.
Заходить начальник бачить, що за столом сидимо, говорить: Чево сидим?
- Сьогодні праздник
- Какой еще праздник?
-Віра, Надія і Любов.
Какая Надежда, на что надежда? Что за любовь?
Визвірився, кричить...
А багато жінок — ув'язнених помирало?
Багато. Дві дівчини, що я знала, померли від туберкульозу.
Ще дві жінки загинули на виробництві — завалився будинок.
Одна з тих дівчат Тернополя була, інша зі Сходу України, термін свій відбула і їй лишалося два місяці до волі.
Ще дві дівчини працювали на шлакоблоковому заводі, то дах обвалився.
А якраз 1 квітня, день брехні було: телефонують у табір, говорять, рятуйте дівчат.
То там у керівництві думали — жартують. Коли вже телефонують, матом до них. То поки кинулися, приїхали рятувати вже померла одна.
Ще випадок був: вийшла бригада на роботу і вивозили з заводу шлакоблок гарячий.
А на вулиці дуже холодно було, шлакоблок же теплий.
Дівчата полягали на нього погрітися, задрімали. А вагонетка їхала, висипає жар — прямо на дівчат.
Табірний цвинтар (фото "Історична правда").
Гора була Шмітюха, там ямки такі неглибокі довбали влітку 60 см, а зимою туди звозили померлих, туди скидали.
Я ще бачила як влітку дівчата кайлом довбали ті ямки...
Норильське повстання 53 року.
Надія Петренчук:
Одного дня передають по тюремному радіо: сталин больной сталин больной.
На другий день знову говорять: сталин больной, сталин больной, а потім кажуть: сталин умер.
В зоні настала повна тиша. На душі і радісно і страшно.
А одна дівчина, з Дубно каже, хоч би він років на десять раніше помер, і тут же дівчина з зони — білоруска, сволота, пішла і заявила. Дали землячці ще десять років.
Під час повстання в знак протесту ми всі голодували, але найбільш суворий піст тримали такі дівчата: Леся (з Волині Верховодом у нас була), Іванка, Марія Ніч зі Львова. …
Ми їм доставали рибний жир, вони його пили і так трималися.
Ще одна з табірних лідерів — Ганя Мазепа активну участь у повстанні не брала, — бо її всі в лагері знали як українську патріотку, вона завжди гордо себе тримала…напевно за нею і слідкували.
Харчі, що варили нам, носили свиням, там підсобне господарство нас було.
А ті дівчата, що носили їжу свиням, таємно трохи нас підкормлювали.
Під час повстання до хлопців в бур кинули стукача на псевдо «Чорноморець».
На волі він був у нас в районі, завів всю похідну групу, що йшла на Схід до більшовиків в руки.
Один з них мій кум Ковальчук спасся і розповідав про це.
Надія Петренчук (1-а зліва. Разом з чоловіком Артемом (посередині), кумом Ковальчуком, і подругами. Одна з них на ім'я Тетяна (односельчанка).
В бурі «Чорноморця» пізнали і хотіли вбити, але конвоїри відкрили вогонь і шестеро них загинуло, а «Чорноморцю вдалося втекти».
Позвонили з 5 ої зони, з заводу російською: Девки не выходите на работу, ждите московскую комиссию.
Вигляд на 5-й лагпункт (зону) Мінлагу - "Інтауґоль". 1955 р. Архів Центру досліджень визвольного руху
І закрутилося. Ті що сиділи за співробітництво з німцями повтікали за зону…
Дивлюся хлопці біжать до нас проволку порозрізали, свистять, страшний свист, дівчата теж зі страшним криком біжать в сторону 5 зони.
Солдати з 5 зони повставали напроти нас в 5 зоні не пускають. Чуємо в зоні постріли пролунали….
Чоловіча(5 зона) і шоста жіноча знаходились недалеко одна від одної, крайні бараки на відстані 50 метрів.
В чоловічій зоні сидів чоловік і абеткою морзе передавав повідомлення.
У нас була одна засуджена, яка розумілася на цьому. Так ми дізнавалися новини із чоловічої зони.
Каторжани (дівчата) прорвали проволоку і з’єдналися з нами, їх було близько 400 людей.
А через декілька хвилин війська увірвалися в нашу зону…
Коли це почалося ми зійшлися в один гурт схопилися руками, стали по колу і зробили стіну, — круглу стіну оточили барак, на якому вже висів чорний прапор.
В грамофон нас почали вмовляти виходьте на роботу, виходьте на роботу.
Ми промовчали...
Тоді як затріщить огорожа біля солдатських казарм, — це поряд було, совєти відкрили ворота, в’їхали пожежні машини і почали на нас лити воду.
Сильний напір такий. Поливали так, били водою, що нас валило з ніг, але ми трималися.
Хто був по краях виносили всякі ковдри, половики, накидали на нас…
Я як раз посередині стояла, де найбільше били водою.
Неподалік знаходились каторжани – жінки каторжанки йшли рядами і одна з них несла чорний прапор…
Вода закінчилася, вбігли солдати та комсомольці і почали нас бити – палками ногами, кулаками, залізними прутами… і таки пробили наше коло і влізли всередину.
То тім дівчат крепко били в однієї прапор вибили, бере в руки інша, вибили в другої бере третя…
Б’ють і нас, в середині і по краях. Зігнали нас в кучу, проволка в тундру була прорізана.
Б’ють нас далі – позбивали з ніг.
Били чим попаде під руки: палками, знову залізними прутами. І одне на одне нас кидали.
Дівчата там ще яму викопали були – самі для себе, бо думали, що будуть стріляти.
То почали нас котити в яму нападало багато дівчат. Там в ямі прямо почали їх добивати – дівчата вилазять з ями, а їх теж луплять…
Вигнали нас всіх і так клубком кучею виганяють за зону. Мені вдалося вскочити в некультурне місце.
Тоді, думаю, мене тут кончать одну. Біжу до дівчат.
Не добігла метрів п’ять солдатів мене в груди, як ударить то я полетіла пряма на цих дівчат. І так цю кучу, нас, ногами викотили за зону. Проволка прорізана була.
Викачали нас.
Там вже стояли столи, скамейки сидить начальство, і нас по одному підпускали до столу.
Разом з ними вже стояли оті суки лагерні – помічники начальства… Почали нас сортирувати, кого куди…
Одних вправо – других вліво. Ті що були з правої сторони будуть вертають назад в зону.
Ті хто зліва стояв їх забрали від нас. Бог знає де вони були.
Ми думали, що їх розстріляли, коли через багато років, я прочитала в книзі «Вони боролися за волю», що цю групу дівчат відвезли до Караганди…
Мене вже в зоні в сторону одна негодяйка (прислужниця адміністрації) теж в сторону відставила. Там ще деяких в сторону повідставляли.
В сторону – це в тундру. Ми там тиждень і жили.
А пізніше нас перевели в 9 зону. Там були блатні, то їх звідти прибрали, заселили нас. Перебули там зиму.
Навесні, коли все владналося, забрали нас в 6 зону з’єднали з битовиками – всіх до кучі поскидали.
Настав 55 рік.
Надія Петренчук:
І стали звільняти по двох-третіх терміну, малоліток стали звільняти. Визивають хто три чверті відсидів випускали, — прощали.
Одну жінку звільнити теж мали – невеличка на зріст така була Чинариком звалась. Вона ж каже: «я тут двадцять років просиділа, що я на волі робити буду?»
Пішла до портрета сталіна виколола очі… добавили ще десять років.
А одна дівчина баптистка теж десятку нову отримала. Коли почули, що немає вже сталіна сказала, що хай би він років на десять раніше помер…
Були ще в мене зачьоти і останні місяці мені йшло день за три…
Коли мені вже залишалося сидіти лічені дні, була дуже ясна погода.
Я сіла біля бараку, в зоні і спостерігала за північним сяйвом.
Сиділа собі і думала: яка ж краса, я це на все життя запам'ятаю!
А потім випустили мене за ворота – йди де хочеш…
Вийшла познайомилась з таким самим як і я.
Подружились, оженились.
А далі всього було. Деякий час побули в Норильську, а потім лікарі сказали мені виїхати, коли вже випускали звідти.
А з чоловіком познайомились ми вдома у мого кума Ковальчука.
Сіли за стіл я заспівала пісню:
Прийшла весна і цвітом все покрилось, коли вперше побачив я тебе
Серце моє в коханні мрій забилось
Я не знайшов покою вже ніде
Співав тобі у снах кохана пісню
А соловей ту пісню відспівав
Не знаю я чи то була правда
Що я тебе так щиро покохав
Лідо, навіщо сяєш довкола чарами?
Навіщо будеш в розкошах дивних чар
Та чоло моє розпалюєш мов жар.
Я подивилась на нього, він на мене.
Коли співала, він так уважно-уважно дивився. Пісня видно йому сподобалася…
Продовжує Надія Петренчук:
Вони мене перевіряли – Сава і Міхайлєвський, Артема співробітники, вони всі там в СБ були.
От одного разу їхали разом з Савою з автобусом, а там жінка якась знайома Сави була. І він встає з автобуса подає їй руку.
Потім через деякий час питає у Олі: « А Надя говорила тобі, що я коли вставав з автобуса якійсь жінці руку подавав?»
Оля каже, що ні. А Сава тоді каже: Бачиш, яка в тебе подруга.
Я потім говорю, так, що мені чутки розводити?
Коли виходила заміж сиджу біля дзеркала вбираюсь, заходить Микола слово за слово… питає: ну тепер тобі всі в стороні, тепер заміжня.
А йому на те спеціально: схочу піти, то нічого мене не втримає.
Пішов Микола Артему все розповів…
Сава Дмитрук наш земляк був, з Рівненщини — десь за Горинню працював, одним з провідників СБ.
Нас водили зв’язком в Кремінець інструктували, як себе вести з більшовиками.
Коли ж верталися назад, я бачила його в хаті куди ми були зайшли, але він нічого не говорив, — сидів мовчки — дивився на нас.
Пізнала я його вже в Норильську.
Микола теж з Рівненщини був...
А уже останні рази коли ми бачилися з Савою Артем каже таке: що воно таке робиться Сава? Наші діти вже не такі, як ми, — перевиховані — за Україну вже не підуть.
А Сава відповідає: Як що треба буде то підуть.
Багато чого пройшли ми, багато чого пережили. Господь Бачив.
А Україна хай не прощає. Україна хай буде.
Хай Бог її благословить дає їй силу.
Що б наші діти і внуки розбудовували державу.
Орієнтовно 1997 рік. Під час встановлення пам'ятного Хреста понад 100 воїнам УНР, які загинули від рук більшовиків неподалік села Вовніги на Дніпропетровщині в 1919-20 роках.
Та щось воно робиться таке… Але Господь знає.
Україна вона вже буде.
От тільки якою Україна буде, і чия... та хто матиме владу...
P.S. Записи спогадів велися в різний час. Останні з них — незадовго до смерті Надії Петренчук в 2018 році. Публікується вперше.